Громадянська війна (перекл. з фр. )

Переклад  вірша  Віктора  Гюго  "Guerre  civile"
https://fr.wikisource.org/wiki/La_L%C3%A9gende_des_si%C3%A8cles/Guerre_civile


[b]ГРОМАДЯНСЬКА  ВІЙНА[/b]

Розлючена  юрба  сержанта  оточила,
Горлала:  «Смерть  йому!»  А  він  стояв,  мов  брила,
Спокійний,  мовчазний,  з  несхитністю  в  очах.
Повстанців  лютий  крик  у  нім  не  сіяв  страх.
Він  був  захисником  поваленої  влади
І  добре  розумів:  йому  нема  пощади.
Озброєна  юрма  до  нього  вдерлась  в  двір,
Безумно  ревучи,  неначе  дикий  звір.
«Ти  розстріл  заслужив!»  -  в  людському  чулось  вирі.  
Багріла  всюди  кров  у  жертви  на  мундирі…
Це  був  простий  вояк,  що  здійснював  наказ,
Знаряддя  у  війні  царів  супроти  мас.
Барбеса  від  Бланкі  і  Брута  від  Сцеволи
Не  міг  він  розрізнить  в  житті  своїм  ніколи.
Учора  він  стріляв  весь  день  в  бунтівників,
І  порох  на  руках  сержантових  чорнів…
Почувсь  жіночий  крик:  «Негайно  на  коліна!
Ти  наших  убивав  безжально  з  карабіна!»  -
«Так,  справді,  убивав!»  -  «Гнобитель  парижан!
Убити!  Розстрілять!  Рушаймо  на  майдан!
Мерщій!  Чого  стоїш?  Вперед!  До  арсеналу!»  -
«Як  заманеться  вам!»  -  Повстанці,  повні  шалу,
Вже  зводили  курки  наганів  й  кресаків.
«Злочинець!  Хижий  вовк!  Твій  смертний  час  приспів!»
Сержант  сказав:  «Я  вовк,  а  ви  –  собача  зграя!»
Юрбою  пронеслось:  «Він  нас  ще  задирає!»
Над  в’язнем  піднялись  десятки  кулаків.
Ніщо  вже  не  могло  повстанців  стримать  гнів.
«Ти  згинеш,  як  режим,  з  яким  ти  досі  знався!»
У  їх  очах  вогонь  шаленства  розгорався
І  гідрою  крутивсь.  Сержант  ішов  вперед.
А  вслід  за  ним  –  гучних  проклять  народних  лет.
Він  мовчки  крокував  між  трупів  по  бруківці,
Когось  із  цих  людей  він  сам  у  перестрілці,
Мабуть,  убив…  Тепер  під  крик  ворожих  лав
Він  голову  уверх  безстрашно  піднімав.
Як  зараз  всі  його  ненавиділи  злісно!  
І  ненависть  яка  горіла  в  ньому!  Звісно,
Якби  у  боротьбі  він  вчора  переміг  –
Ніколи  б  не  щадив  противників  своїх.
Юрма  все  більш  і  більш  здригалася  від  крику:
«До  розстрілу  його!  Злочинцю,  кате,  шпику!»
В  цю  ж  мить  дитячий  зойк  роздавсь:  «Це  батько  мій!»
Мов  світла  промінець  у  темряві  густій,
Хлопчина  літ  шести  з’явився  між  юрбою,
В  очах  його  злились  погроза  із  мольбою…
«Гнобителеві  –  смерть!»  -  не  тихнула  юрма.
Вчепилося  тоді  руками  обома
В  сержанта  хлопченя  і  крикнуло  щосили:
«Не  хочу,  щоб  тобі  погане  щось  зробили!»
А  натовп  шаленів...  Росла  народна  лють…
«Та  доки  будем  ми  з  розправою  тягнуть?!
Давно  уже  пора  убивцю  покарати!»
Повстанцям  вторував  далекий  грім  гармати…
Вся  вулиця  людьми  заповнилась  ущерть.
«Монархів,  і  попів,  і  всіх  міністрів  –  геть!
Розбійницьке  кубло!  Усіх  поубивати!»
Знов  скрикнуло  дитя:  «Ні,  не  чіпайте  тата!»
В  якоїсь  жінки  з  уст  зірвалися  слова:
«Який  гарненький  він…  І  теж  душа  жива!»
Він  був  блідий,  в  сльозах,  одягнутий  старанно...
«А  скільки  ж  літ  тобі?»  -  почулося  питання.
Та  хлопчик  мов  не  чув…  «Ви  батька  відпустіть!»
Похнюпились  ураз  повстанці  мимохіть,
І  гомін  їх  звучав  уже  не  так  бадьоро…
Один  із  бунтарів  сказав  йому  суворо:
«Ти,  хлопче,  звідси  йди!  До  матері!  В  цю  ж  мить!»
А  батько  відповів:  «В  труні  матуся  спить…»  
«Цей  крихітка,  крім  вас,  нікого  більш  не  має?»  -
«Та  зараз  це  хіба  що-небідь  визначає?»
До  хлопчика  тепер  звернувся  тихо  він:
«Ти  зараз  побіжиш  до  тітоньки  Катрін.
А  я  прийду  пізніш…  Лиш  трохи  тут  побуду...»  -
«Без  тебе  не  піду!  Тебе  уб’ють  ці  люди!»
Приречений  сержант  тоді  прошепотів
Начальнику  своїх  численних  ворогів:
«Мене  ви  розв’яжіть  приблизно  на  хвилину.
Не  буду  я  тікать  –  утішу  лиш  дитину.
Безжурним  він  нехай  ізвідси  поспішить…  
Ви  зможете  по  тім  мене  відразу  вбить».
Погодивсь  ватажок.  Сержанта  розв’язали.
«Ти  бачиш,  мій  малий,  ми  тільки  жартували!
Товариші  мої  –  ці  дами  і  месьє!
Пройдуся  з  ними  я…  Біжи,  дитя  моє».
І  хлопчик  пострибав  веселий  по  дорозі…
«Тепер  уже  ніщо  завадить  вам  не  в  змозі!
Куди  мені  іти?»  -  приречений  спитав.
І  раптом  з  глибини  людських  завмерлих  лав,
Готових  розтерзать  його  хвилину  тому,
Зірвався  дружний  крик:  «Сержанте,  йди  додому!»

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865797
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 23.02.2020
автор: Настя Вовченко