Шість років змагаємо йти до свободи,
шукаючи згасле відлуння себе.
І б'ють нам у спину чужинські заброди,
і ворог під себе землицю гребе.
І сходять хрестами поля неозорі,
не світиться сонце, могили димлять.
Сирітки рахують на пальчиках зорі,
у серці здвигаючи первісну рать.
Що вродить не нині ще, пімше десь, завтра.
І в далечі сизі стріла полетить.
Бо вічно горітиме спротиву ватра,
бо вічно в'язатиме з предками нить.
І кровці червоної крапелька кожна
не висохне тихо, не згасне, ні-ні!
А вкаже що праведне є і що ложне
у цій безкінечній, жорстокій війні.
А ми, ті, що дихають нині вразливо,
що моляться голосно в Божих церквах -
збираймо із пам'яті журної силу,
на скореність ситу не зраджуймо шлях
Цей довгий, гіркий і до болю кривавий!
Бо ми лиш почали іти, а ще йти...
До крику впиваються в душі, як жала,
могили свіженькі й вологі хрести...
Шість років війні, і ще бозна на скільки
затягнеться небо в черлений туман...
Та хай буде віра й надія за ліки,
що ворога знищити суджено нам!
20.02.20 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865741
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 23.02.2020
автор: Леся Геник