Будні видавалися розмитою палітрою похідних кольорів. Хотілося стерти, змити...За новими вказівками мусиш вимальовувати шедеври на основі схибленого каркасу.Причому в якомусь до-бемоль мажорі.Але таке , виявляється.подобається!Бо воно- "на часі"...Дивуєшся від того і думаєш, чи серйозно сприймають тебе? А зрештою, хіба тебе чують? Чи питають? Чи, бодай слухають?
Мабуть, то так Господь посилає іспит на витримку...
Нарада з теми " Ні про що" займала другу годину. Зошит самоосвіти поволі заштриховувався новими ескізами. В почутих висновках вимальовувався урбаністично-авангардний "шедевр". На ньому вулиці засаджені новими покручами ніби дерев.І ти не зможеш йти дорогою прямо -мусиш підбирати мотлох і нести на будівництво нового будинку за мега-проектом. Бо сьогодні ти-мураха...
А вулиці міста дійсно видалися в той день сірими, непривітними.Дрібними краплями додавав мінору дощ .Парасоля заважала дихати. Чекати маршрутки та їхати в надиханому закритому транспорті не хотілось. Треба все обдумати. Боже, а для чого? Кому це треба?
Переповнений смітник довершив уявну картину і майнула думка -все викинути в прірву! Все- вказівки. папери, надбудови, каркаси...І підпалити ...
Стаю на край тієї прірви...Скотитися вниз і дотлівати в чаді буденності?
В тиші думок легким вітерцем обійняло плечі... Ще раз війнуло , штовхаючи тебе в спину: " Іди, не бійся! Страшно вперше. Тобі ж бо, не звикати..."
Секундний дисонанс тваринного страху не відпускає .Та водночас теплим рожевим потоком огортає все єство і кличе злетіти над прірвою-бути вище, не відчуваючи болю натруджених крил ! Там, де світло у хмарках Божественної природи сипле райдужними корпускулами !..Там- Воля...
Беру на повні груди живу енергію вітру, розправляю крила і ...лечу !!!
...То так здалося, що тебе утримує потік і, наче в солодкому сні, у злеті обіймає спокій. Насправді прокидається холодний тваринний страх чогось невідомого, сірого, бридкого.Він посилюється і зникає. Наче сотні болючих штрикань звідусіль торкають тебе у якомусь жахливому сні.Щось торкнулося до голови і нахилило понад чорнючою ямою ...Як у дитинстві над книгою з ненависним вбиваючим текстом. І голос мамин: "Бачиш?" - Бачу, - відповідаю їй. Перед очима чорніє місиво багнюки і, здається, воно ось-ось виплюхне брудом тобі в обличчя.- Щоби я тебе тут не бачила, -поставила велику крапку мама...
Прокидаюсь від того гнітючого сну і внутрішня тиша накриває звуки досить погожого осіннього ранку. Що б то означав той задушливий сон? І слова, і подих вітру, і зміна кольорів у ньому?
Мама, мамуся...Ти рідко снишся...Усвідомлюю, де твоя свята могила.Вже пройшли десятиліття Твого відходу у Засвіти...Але весь час відчутна твоя присутність десь недалечко, поряд...Між нами надто тонка грань...І знаю точно- ти мене про щось попередила.
Дивишся на своє життя, вчинки, аналізуєш думки і здаються правильними Шевченкові слова "добре, мамо, що ти зараннє спать лягла"...І може б життя складалося інакше, якби мама не пішла на ту фатальну операцію...Хоча, хто знає?
Як би то помолитися? Нас ніхто цьому не вчив? Та до церкви чомусь потягнуло...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865433
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.02.2020
автор: СУЛ