Торт (проза)

ТОРТ    (із  моєї  книжки  оповідань  "Подарунок  милій  донечці!



Кого  зараз  здивуєш  тортом?  
В  магазинах  які  хочеш  вибирай,  такі  гарні  і  смачні!  
Я  ж  скуштувала  торта,  коли  було  вже  мені  років  з  одинадцять.  Пригостила  ним  тітка  Галя,  сусідка,  мама  моєї  подружки  Тамари.  

Батько  Тамари,  дядько  Саша,  працював  машиністом  на  паровозі.
В  нашому  місті  майже  кожна  сім'я  була  причетна  до  залізниці,  бо  більш  ніяких  промислових  підприємств  не  було.  Всі  залізничники  носили  форму,  у  машиністів  вона  була  найкрасивіша.  
Коли  дядько  Саша  йшов  з  роботи,  посередині  вулиці,  у  чорній  формі,  в  кашкеті  з  кокардою,  то  всі  чемно  віталися  з  ним  і  поступалися  дорогою.
Бо  машиніст  —  почесна  професія!  Вдень  і  вночі  сидить  у  невеличкій  кабіні,  керуючи  рухом  паровоза,  ведучи  потяги  через  вітри  і  дощі,  грози  і  завірюхи,  у  спеку  і  в  мороз.

Ми,  діти,  часто  бігали  на  залізницю  до  переїзду.  Там  завжди  стояли  довгі  потяги,  зібрані  з  різних  вагонів:  прості  низенькі  платформи;  і  великі  відкриті  вагони,  що  перевозили  вугілля,  руду,  зв'язану  в  штабелі  деревину,  та  інші  вантажі;  і  криті  вагони  з  розсувними  дверима,  замкнутими  на  замки;  і  рефрижератори-холодильники.  Десь  на  сортувальній  станції  їх  уже  зібрали  в  довгий  потяг  і  він  терпляче  чекав,  поки  причеплять  паровоз.

Вагони  були  нам  зовсім  нецікаві,  а  от  паровоз!  
Підійшовши  до  потяга,  він  чекав,  поки  його  з'єднають  з  вагонами.  Потім,  перед  тим  як  зрушити  з  місця,  якийсь  час  стояв  непорушно,  мабуть,  набираючи  сили.  
Ми,  стоячи  неподалік,  на  насипу  обабіч  залізниці,  бачили,  як  кочегар  відчиняв  дверцята  топки  і  вправно  кидав  туди  вугілля,  лопата  за  лопатою.

І  ось  паровоз,  ввібравши  в  себе  енергію  палаючого  в  топці  вогню,  шумно  зітхав  і  випускав  величезний  клуб  пари.  Спочатку  небагато,  а  потім  ще,  і  ще!  Уже  його  самого  не  видно,  тільки  біла  пара!  Наче  величезна  біла  хмарина  спустилася  на  землю!  
Потім  паровоз  гучно  свистів,  і  з  силою  штовхав  перший  вагон.  Той  від  несподіванки  здригався,  видаючи  різкий  ляскіт  і  штовхав  другого,  той  —  третього,  і  отой  гучний  перестук  котився  аж  до  останнього  вагону.  
Випустивши  зайвий  пар,  паровоз  рушав  з  місця,  спочатку  поволі,  а  далі  швидше,  швидше,  і  вагонні  колеса,  набираючись  швидкості,  весело  перегукувалися  на  стиках  рейок:  -  Тук-тук-тук!  Тук-тук-тук!  -  навіваючи  нам,  дітям,  мрійливі  думки  про  захоплюючі  подорожі  в  далекі  світи.

Ось  на  такому  паровозі  працював  татко  Тамари!
Всі  машиністи  на  роботу  і  з  роботи  ходили  з  величенькими  металевими  скриньками.  Там  було  все  необхідне  для  дальніх  подорожей,  і  звичайно,  їжа.  У  скрутні  повоєнні  часи  люди  жили  голодно.  Борошно,  цукор,  ковбасу,  м'ясо,  масло  купити  було  непросто.  Завозили  їх  в  магазини  рідко,  і  тоді  там  завжди  збиралися  довгі  черги.  А  залізничникам,  тим  більш  машиністам  паровозів,  кожного  місяця  видавали  продуктові  пайки.

Мої  батьки  працювали  в    школі,  тож  навіть  борошно  і  цукор  були  в  нашій  сім'ї  дефіцитами,  тоді  як  у  Тамариній  їх  було  завжди  достатньо.  Бо  крім  тата,  продукти  ще  привозили  з  села,  від  дідуся  і  бабусі:  молоко,  сир,  сметану,  молочні  сливки  (густі,  ложкою  не  проткнеш!),  яйця,  борошно  —  одним  словом,  все,  що  могло  дати  роботящим  і  розумним  трударям  сільське  господарство  на  життєдайних  українських  чорноземах.  

Тамара  була  єдиною  дитиною  в  сім'ї.  Мама  її  була  домогосподаркою,  тобто,  не  працювала,  на  відміну  від  моєї,  яка  вранці  бігла  на  роботу  і  поверталася  додому  після  шостої  години  вечора.  Тож,  коли  я  і  дві  молодші  сестрички  поверталися  додому  із  школи,  в  хаті  було  холодно,  а  на  плиті  нас  чекав  холодний  борщ  і  каша,  аж  синя  від  холоду,  бо  все  було  зварене  ще  вчора,  або  і  раніше.  
Щоб  розтопити  плиту,  треба  було  вибрати  з  неї  жужелицю  (залишки  вугілля,  що  згоріло),  накласти  дров  всередину  топки,  підпалити  з  допомогою  паперу,  і  коли  вони  добре  розгоряться,  потроху  підкидати  туди  вугілля.  Нам,  дітям,  топити  плиту  було  суворо  заборонено.  Щоб  розігріти  їжу,  на  плиті  стояв  керогаз.  Нас  навчили,  як  його  розпалити,  але  від  нього  так  тхнуло  керосином,  що  навіть  їжа  набиралася  того  запаху,  і  наші  руки,  і  ми  самі  теж  пахли  неприємно.  Возитися  з  ним  не  хотілося,  тож,  відрізавши  кусень  хліба,  щоб  в  животі  “заморити  голодного  черв'ячка”,  ми  бігли  трохи  погуляти,  бо  ще  ж  і  уроки  на  завтра  треба  вивчити!  

На  вулиці  збиралися  наші  друзі,  діти  сусідів.  Коли  надворі  було  холодно,  або  йшов  дощ,  ми  або  запрошували  когось  із  друзів  до  себе,  або  хтось  запрошував  нас.  Коли  ж  на  вулиці  ще  нікого  не  було,  діти  стукали  у  вікна,  викликаючи  своїх  друзів  погуляти.  

Пам'ятаю,  колись  я  постукала  до  Тамари.  Двері  відчинила  її  мама  і  сказала,  що  Тамара  на  вулицю  не  вийде    і,  якщо  хочу,  то  можу  поспілкуватися  з  нею  в  хаті.  Повісивши  пальто  на  один  із  гвіздків,  забитих  у  широку  дошку,  закріплену  на  стіні  біля  дверей  в  добре  натопленій    кухні  і  поставивши  на  чисту  клейонку  валянки  з  калошами,  я  по  яскравих  домотканих  ряднинках  пройшла  у  невелику  чисту  кімнатку  Тамари.  В  хаті  смачно  пахло  борщем  і  чимось  смаженим,  мабуть  шкварками  з  цибулею,  і  ще  чимось,  дуже  приємним  і  незнайомим.

Тамара  сиділа  біля  свого  письмового  столу  сумна  і  заплакана.  На  ліжку  лежав  стосик  рівненьких  прямокутничків  білої  тканини.

-  Добрий  день,  -  я  нерішуче  зупинилася  на  порозі.  Тамара  глянула  на  мене  і  не  відповіла.  -  Ось,  зайшла  покликати,  щоб  покататися  на  санчатах.  Надворі  така  гарна  погода!  Сніжок  випав,  і  зовсім  не  холодно.

-  Мене  мама  не  пустить,  -  вимовила  нарешті  подруга  і  схлипнула.  Я  підійшла  ближче,  сіла  біля  неї.

-  Чому?

Не  відповідаючи,  подруга  знову  схлипнула  і  роздратовано  змахнула  рукою  в  бік  рівненьких  прямокутничків.

-  А  що  це?  -  я  підійшла,  нерішуче  розгорнула  один.  Це  була  новісінька  наволочка.

-  Треба  петлі  переметати,  -  ледь  вимовила  Тамара  здавленим  голосом  і  залилася  сльозами.

-  Переметати?  Навіщо?  -  роздивлялася  я  петлі,  обметані  акуратно,  але  не  зовсім  рівно.  -  Хто  їх  тут  бачитиме?  -  промовила  бадьорим  голосом.

-  Я  теж  так  думаю,  -  сумно  сказала  подруга,  -  але  мама  каже,  що  я  зробила  їх  погано,  тому  треба  випороти  і  зробити  як  слід.  І  поки  не  переметаю,  гуляти  не  піду.

“Бач,  яка  вредна  Тамарина  мама”-  подумала  я,  але  промовчала.  

В  цей  час  тітка  Галя  покликала  мене  до  кухні.  -  Любиш  тортики?  -  подала  блюдце  з  невеличким  шматочком  якоїсь  страви,  що  духмянилася  незвичним  витонченим  ароматом  ванілі,  печених  здобних  коржів  і  крему  з  пряженого  молока  і  коров'ячого  масла.

-  Не  знаю,  -  зніяковіла  я,  бо  ніколи  такого  не  пробувала,  навіть  не  бачила.

-  Пригощайся,  -  усміхалася  тітка  Галя.  -  У  нашого  татка  вчора  був  день  народження.

Торти  я  люблю  і  зараз,  але  тоді,  в  часи  мого  повоєнного  дитинства,  коли  навіть  цукерки  “подушечки”  перепадали  нам  хіба  що  на  великі  свята,  той  шматочок  торта  видався  “їжею  Богів”.  
По  крихті  смакувала  і  в  душі  каялася  в  тому,  що  подумки  назвала  Тамарину  маму  вредною.  Добре,  що  думки  ніхто  не  чує!  

Цікаво,  де  продають  оці  торти?  От  якби  і  моя  мама  купила  таку  смакоту  на  мій  день  народження!  

І  яким  же  було  моє  здивування,  коли  дізналася,  що  тітка  Галя  спекла  торт  сама!  Навіть  розказала  мені  рецепт.

Прийшовши  додому,  я  перевірила  всі  торбочки  із  запасами,  і  таки  знайшла  трохи  борошна  і  цукру.  Тож  вирішила  не  дожидатися  якихось  свят  і  спекти  торта  негайно!  Нехай  і  в  нашій  сім'ї  попробують  таку  смакоту,  і  готуватимуть  замість  борщів  і  каш,  які  вже  добряче  набридли!  Ось,  мама  прийде  з  роботи,  а  на  столі  стоїть  сорприз!  Мабуть  так  зрадіє!
Правда,  тітка  Галя  казала,  що  коржі  треба  пекти  в  духовці.  Але  ж  плиту  розпалювати  не  можна,  і  поки  та  духовка  розігріється!  А  мені  ж  так  не  терпиться!  
На  керогазі  спечу!  Так  швидше,  і  взагалі,  яка  різниця,  де  ті  коржі  приготувати?  

Замісивши  тісто,  почала  тонко,  як  вчила  тітка  Галя,  розкачувати  коржі.  Але  вони  прилипали  до  столу  і  до  скалки,  я  додавала  туди  борошна,  та  все  одно,  виходили  кривобокими,  кострубатими  і  дуже  присипаними  борошном.  
І  зовсім  не  хотіли  випікатися  на  керогазі,  були  гливкими  і  сирими.  Я  вже  не  рада  була,  що  затіяла  цю  справу.

 За  цим  заняттям  і  застала  мене  мама:
-  Що  це  ти  робиш?  -  спитала  розгублено.

-  Печу  торт.  Рецепт  взнала  від  тітки  Галі.

-  Боже!  -  сплеснула  руками  мама.  -  Хто  тобі  дозволив?  Стільки  борошна  і  цукру  перевела  на  “пиндики”!  Краще  б  ми  зварили  вареників  з  сиром,  чи  картоплею.  Бо  то  —  їжа.  А  торт,  це  ні  те,  ні  се.  Так,  балувство!  

Я  стояла  біля  керогазу  спантеличена  і  засмучена.  Хотіла  зробити  сюрприз,  а  отримала  догану!
Розплакавшись,  покинула  все  і  побігла  в  спальню,  виливати  своє  горе  слізьми  у  темному  куточку.  Торт  прийшлося  допікати  мамі.

Хто  зна,  яким  би  він  видався  мені  зараз,  але  тоді,  незважаючи  на  кричуші,  неприпустимі  порушення  технології,  здавався  дуже,  дуже  смачним!  Незважаючи  на  те,  що  їсти  його  мені  було  гірко.

З  того  часу  пройшло  багато  років,  але  присмак  гіркоти  і  нестатків  мого  дитинства  відчуваю  і  дотепер.

26.02.2015

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864617
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.02.2020
автор: Людмила Григорівна