Десь юності згубилися шляхи.
Летять кудись, летять роки-птахи.
Як жовте листя часом у долоні…
Так непомітно посивіли скроні.
І осені чудові дні оці
Злетять, немов лякливі горобці.
А поки що проміння грає в листі,
Сміється горобина у намисті.
Повітря їй і сонця досхочу.
Я ж пам’яттю у юність полечу…
Я у намисті теж колись ходила,
Вінок з стрічками барвними носила.
Царівною сусідонька звала…
Навіщо, юність, швидко так пройшла?
Щось вже забулося, щось пам’ятаю.
Каштани знову, мов дитя, збираю.
Як найдорожчі серця подарунки.
З тобою наші перші поцілунки,
І першеє кохання восени –
Далеко так у пам’яті вони…
Летять кудись, летять птахи-роки.
Здавалося ж, що юність на віки…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863868
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.02.2020
автор: Лідія Сіра