Один живу уже роки,
Душа і та чомусь пуста.
Постійні друзі – це круки,
Кричать напевно неспроста.
Хоч вітер завжди у лице,
А за спиною ні душі.
Життя пропахше чебрецем
І в ньому теж одні чужі.
І сниться часто мені ліс,
Де всі дерева – це рідня.
І я між них коріння вріс,
Та друга в нім нема - коня.
І так живу – один, як перст,
Таким напевно і помру.
Та змушений нести свій хрест,
І завершити власну гру.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863738
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.02.2020
автор: Віталій Назарук