Є країна одна. Важливіша за зміст у ній форма.
В ній сумую і плачу, радію, кохаю, живу.
Постановочна, декоративна вона, бутафорна.
Має вдачу повільну і кволу, хоча й гужову.
Як в маршрутці, в ній хочуть за безцінь кататися, зайцем.
І при цьому, аби не стогнала вона й не кляла.
Ця земля – грандіозних спектаклів та інсценізацій,
епохальних афер, де майстерно «рішають діла».
Цю країну вже не перезбочить ніхто в лицемірстві.
У крові і у генах засіло глибо́ко воно.
Це країна-обгортка. В ній інші приховано змісти.
Але все ж не пускає, міцна і терпка, мов вино.
В ній – хтось більше, хтось менше, – усі прокажені чи хворі.
Ця країна, мов білка у колесі, мов ховрашок.
Їй – аби запастися, в розгулі страшних бутафорій.
Ну а там – після нас хоч потоп. Аби нам – «харашо».
Репетує, що вже воювати вона притомилась.
На своїх оборонців плювала країна давно.
Лиш на божу (точніш – на ворожу) надіється милість.
Бо своїх шанувати країні такій не дано.
Бутафорно на публіку з губ долинає і мова.
Між собою миліше народу вороже слівце.
Ця «країна нулів» і на мапі й у світі – умовна.
І не знає сам Бог, чи колись врешті зміниться це.
Але серце моє в цій країні лишає надію.
Серце б'ється за волю її і бажає, аби
цей багатий талантами край обернувся на дію
і в собі бутафорію вбили *уже не раби*.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862899
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.01.2020
автор: Олександр Обрій