сором щоки залив
очі нікуди діти
побіжу як малим
попід схилені віти
загадаю щоб се
вже повік не згадати
а воно все несе
вже несе до розплати
упаду на коліна
зіб’ю лікті до крові
чом земля так камінна
чом слова так суворі
вже не буду я більше
чую посміх наївний
він не був і раніше
він якийсь таки дивний
я кочуся донизу
щоки пеком червоні
чи від сліз чи від хмизу
закривають долоні
нащо друзі мені
стрічні і перехожі
всі на світі земні
один одному схожі
заведу себе сам
в одиноку орбіту
на перетин всім псам
цього безладу-світу
най побачать усі
що я ввесь таки їхній
в усій їхній красі
пру по смузі їх злітній
вже забіг за бар’єри
всі вогні вже позаду
їхні затхлі вольєри
і смердючий їх задум
вже мене не дістануть
і вони мені ниці
вже мені тільки прямо
до своєї
столиці
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862871
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 28.01.2020
автор: Щєпкін Сергій