27.01.2020
Сьогодні сонячно. Мабуть, аж занадто сонячно для листопада. Я очікував на холодний вітер, що різатиме шию і куйовдитиме волоссячко, вологе і липке повітря, від якого не сховатися у куртці. Але сьогодні тепло. Занадто тепло.
Певно, так всесвіт натякає мені на те, що все буде гаразд. Перше побачення з Мариною, все ж.
Мабуть, вона зустріне мене трохи холодно, боязко, скаже: "Привіт, Паша". А я тепленько так обійму і розтоплю той іній невпевненості.
Мабуть. А поки стереопастор читатиме проповідь із випадкової комбінації пісень крізь холодно-білі навушнички. І от зі старими піснями по судинах потечуть люди, спогади. Те, що було і ніколи більш не повториться. Як легко рандомізатор визначає мій настрій на сьогодні. От тепер — меланхолійний. Розслаблений. Не найкращий для побачення, певно.
Передав за проїзд. Потім ще передав за проїзд. І ще. І знов. Та скільки вас там? Набридло, треба змінити дислокацію. Ось тут, біля заднього віконечка зручно стояти. Власне, саме стояти якраз і не дуже зручно, але можна дивитися, як за обрієм зникають будинки, стовпи, пішоходи. І коли я вертатимусь увечері додому, все буде зовсім інакшим, хоча, неначе й таким же.
Коли я влітку працював баристою у переході метро, Марина приходила завжди в один і той же час. І лише у будні. Там ми й заговорилися. Тиха, трохи неприступна, але із дивним поглядом. З таємничкою. Ніби хотіла чогось, але по-дитячому не говорила того. А що мені? Говорить до мене, то й говорить, я ж не проти. Хоча б не так нудно стовбичити у вогкому переході. Потім вона почала заходити на вихідних. Думав, по роботі десь, чи просто деінде виходила. Але якось вона зізналася, що їй зовсім не було з ким поговорити. От і ходила пити каву на мої зміни. Потім вона зникла. Чекав на неї щодня, виглядав на сходах, але марно. Ловив схоже темне волосся у перехожих, але то була не вона. Закінчилось літо, закінчилась робота, закінчилася і моя Марина. Майже забув. Почався 4й курс, з ним і холоди.
А це от підписалася тиждень тому в інстаграмі. Чудно. Як вона знайшла? Ми ж навіть не обмінялися телефонами. І так знайомо звучить її прізвище. Перевірив телефонну книгу, соцмережі. Немає. Мабуть, здалося.
Не впізнав Марину. Стала ще худорлявішою, очі неначе запали глибше. Обійняв. Нічого не сказала. Просто притулилася головою до грудей і довго не пускала. Ось так, зовсім чужу людину, вчорашнього кавовара з переходу? Чудна якась. Підвела очі. Вони ніби вимиті сльозами вже кілька місяців. Чисті, сині, але виплакані.
Ми довго ходили. Більше двох годин, аж доки я зміг її нормально насмішити. Думав, мій запас факапів от-от скінчиться, а вигадувати щось я не мастак. Їй стало легше. Взяла мене під руку, посміхнулася і вже більш не тікала в себе. Ніби та ж Марина, що й була у липні. Ми говорили про все, лиш одне я боявся запитати — що з нею сталося. Такий вже я, боюся зачепити. Вважатиме, що готова — скаже сама. Ми ще зовсім чужі. Навіть не друзі. Говорили про все і розійшлися біля її будинку. Так вже страшно було відпускати десь далеко від дому. Такою беззахисною здавалось мені це пташеня.
Лише вдома я зрозумів, звідки знаю її ім‘я.
Випадково натрапив на одну статтю і відчув, як вуличний холод ріже мої легені. Ось воно, це ім’я. Ось воно. Марина Савіна. У списках. Списках обміну полоненими.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862855
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.01.2020
автор: Роман Глєбов