Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.
Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,
у зграї неначе примар,
лишень споглядають довкола,
де зімкнене траурне коло.
Жалобою вінчане Небо.
Сльозу омиває дощем.
Скорбота у серці та щем.
Для дівчини сукня весільна
труну покриває суцільно.
***
Виною пригнічене Небо…
Можливо, пташиний щебет,
покликаний Волею Бога,
зернятко надасть допомоги.
Якщо це, звичайно, можливо.
Та тільки не станеться дива.
Лиш мріється: жити щасливо.
Це кожній людині властиво.
20.01.2020.
© Copyright: Виктория 75, 2020
Свидетельство о публикации №120012109035
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862112
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.01.2020
автор: Вікторія Лимар