Тяжко бути незлим і незламним — незлому,
в цьому вирі вулканів, в пітьмі нечистот.
Де не глянеш, всуціль — тектонічні розломи.
Де й коли, хто натисне на клавішу "стоп"?
Слів пістрявих, пухких, водянисто-розлогих
не шкодують і сиплять щедротні роти.
Крізь родину, країну, планету — розломам
в переламну чи зламану еру іти?
Все старе відбуло, свіже — вийшло із лона.
Та старе до життя не пускає його!
Крізь минуле й прийдешнє глибокі розломи
пролягли, вивергаючи лаву й вогонь.
І душа — на розпутті... І тіло холоне.
І вагається розум. А серце — несе.
Чи на вірну погибель, у серце розломів?
Чи туди, звідки знову розродиться все?
Може всесвіт плекає ідею глибинну?
(Через ряд перероджень провівши світи,
розламавши тебе, наче навпіл — хлібину,
щось штовхне у ворота нові увійти?)
Тільки як охолонути гнівному, злому
від безсилля, в чеканні тортур і брехні?
А по спині — мороз й тектонічні розломи.
І невидима парость повзе в порохні.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861687
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.01.2020
автор: Олександр Обрій