Момент. Він висить над нами і спостерігає, що будемо робити далі. Він посміхається по-дитячому і радіє, що ним насолоджуються. Він дивиться на мене і цілує руку в знак подяки, а я дякую йому за те, що був прекрасним, що був незабутнім, що був …неповторним.
Момент. Йому так кортить людської уваги і так набридла їхня байдужість, або ж сліпота. Чому люди такі дурні? Чому оминають саме те, що насправді є катастрофічно важливим. Яким би момент не був чудовим, чомусь у земних створінь відпрацювалась така звичка нехтувати ним і гадати, що таких, як він буде купа.
Момент. Його я любила понад усе на світі, ним я захоплювалась і щоночі згадувала усі деталі, які він у собі вміщував. Я була багата, я відчувала себе найщасливішою людиною на світі, бо вміла відчувати його…
Того ранку сонячне світло пестило мої долоні своїми непомітними доторками. Мене розбудив біль, який часто навідував мою голову, він стиснув мозок з такою силою, що я ледве втрималась, аби не закричати і не налякати людину, яку я знала всього 22 години. Поки я повільно починала прокидатися, тіло уже відчуло на собі чиїсь руки. Вони невинно лежали на моїх стегнах, а потім з більшою невинністю, піднімались трохи вище, ніби обстежуючи кожен вигин, кожен рубець, кожен міліметр не обцілованих місць. Я лягла на спину все ще відчуваючи ті руки на своєму животі і дивилась в стелю, не вірячи цій дійсності. В одну секунду з мене почав виходити потік свідомості, який ставав інтенсивнішим, як тільки я усвідомлювала всю масштабність одного моменту.
[i]«Вічність може сягати і одного дня, тривати лише 22 години, хтось про це знав? Раніше я гадала, що вічності не існує, що це абстрактне поняття, яке неможливо побачити людським оком, яке неможливо відчути або ж просто доторкнутися до неї. Це ірраціональна річ, яка означає щось.. що неможливо прорахувати, осягнути, виміряти... А що, як вічністю є момент? Так, дурня, але що, коли немає точного визначення вимірності. Що, коли одним моментом може бути життя, а одним моментом може бути ніч з людиною, яку ти знаєш всього 22 години?...»[/i]
Початок року здавався мені напрочуд дивним і приємним. Мене обіймали, і на той момент я була комусь потрібна. Не думала, що буде потім і чи буде існувати «ми» взагалі, але я, мов мала дівчинка, тішилася в теплих руках людини, яку вперше побачила лише ввечері, але, десь всередині, десь підсвідомо, знала… у минулому житті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861563
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2020
автор: дівчина з третього поверху