/ Трохи з минулого /
Зимовий вечір … Все вікно в білому рядні, чути свист вітру, гуляє хурделиця. В комині час від часу, аж гуде й відразу чути сильний тріск дров. На плиті, в щілинках між кругами видніються язики полум`я, вони, то зовсім маленькі, то від вітру, аж вискакують через щілини.
Мама на кухні в своїх справах, старша сестра Оля в спальні, читає книгу. А я, наполегливо втримую великі ножиці, вирізаю з газети «Правда» різні картинки.
З веранди чути голоси, згодом сміх і гупання ногами. За мить слова мами,
-Он віник, обтрусіть сніг з себе… І хто в таку негоду ходить…
Я зрозуміла прийшов брат Микола з друзями…
В кімнату ввалилися хлопці, веселі, усміхнені, хіхікали й моргали один одному. Як на мій погляд великі, а я ж тільки піду в школу, правда вже вісім років має бути.
А в сім років, мене в школу не взяли. За кілька днів до навчального року, мама одягла мені сукню сестри, правда, в якій вона вже три роки в школу відходила. Та то нічого, я до цього звикла. Остання в сім`ї, що не подерлось зовсім, чи то відремонтує мама, все мені перепадало. Сукня коричневого кольору, мама сама її пошила, на жаль вона мені була майже по кісточки ніг. Мама ж вміло й швидко підшила низ сукні, зробила трохи нижче колін. Та й в ширину теж була трохи завелика, але мама посміхалася й цілувала мене в чоло. Втішала, сказавши, що на вид, я не така худенька, що обов`язково мають взяти до школи.
Та мої мрії не збулися, вчителька запросила мене присісти за парту. Я така задоволена, сміливо залізла на сидіння парти. Але на жаль, мої очі, перед собою побачили дошку парти. Мама швидко підклала під мене кофтинку та й так із-за парти виднілись тільки очі. Ніс впирався в дошку, я скривилася, ледь стримувала сльози, щоб не розплакатися. А вчителька, мило посміхнувшись, погладила мене по голові й наказала гарно їсти. Бо, як буду така мала, то й на наступний рік не візьмуть до школи. Ото взнавши про це, мій брат, він за мене старший на сім років, прямо при своїх друзях назвав «кнопкою». Хто був в кімнаті всі засміялися. Тільки Сашко, друг брата, присів біля мене, погладив по голові,
- Ну чого ви дитину ображаєте?
І до брата,- І не сором, дилда…
Мені запам`яталися його сині привітні очі. Я дивилася на брата, вони ж однолітки, чого такі різні?
Пройшло три роки… За цей час всі підросли. Хлопці закінчували десятий клас. Микола з Сашком і Віктором, так і дружили. В нашій сім`ї їх називали; тополя, дуб і верба. А й справді, їм підходили ці назви. Брат був чорнявий, високий, Сашко ж, русявий, майже такого зросту, як брат, тільки добре вгодований, як мама казала. Віктор трохи нижчий за них, мав красивого кучерявого чуба, чомусь мав звичку сутулитися. Вражало мене те, що колір очей був однаковим, правда погляд Сашка завжди здавався ніжним. Одного дня, мама спекла пиріжки з капустою. Поклала їх в миску, прикривши рушником, поставила в кімнаті на столі, де я робила уроки. Їх запах рознісся по кімнаті, аж слинка потекла, хіба можна було втриматися, не взяти? Смакуючи пиріг, я читала казку, яку нам в школі задали прочитати. Це казка про дванадцять місяців, тільки й відволікли мене пиріжки, я знову занурилася в книжку. Раптом відчинилися двері, в кімнату зайшли хлопці, брат відразу два рази смикнув мене за косичку і суворо,
- Дивися читанку не замасти, ще ж іншим по ній навчатися.
Я скривилася, від болю, аж сльози виступили на очах.
Сашко відразу до брата,
- От дурень! Це ж твоя сестра, що ти її ображаєш?!
І нахилившись до мене, погладив по голові, вмить різко розвернувшись, дав брату щегля зразу відскочив у бік.
Віктор розставивши ноги, вже стояв між ними,
-Так харе, півні. Миколо, краще пиріжками пригости та й підемо.
Я забрала біленький рушник, яким були накриті пиріжки, стиснутим голосом,
-Беріть, пригощайтеся.
Віктор першим схопив пиріжок, поспішив до дверей,
-Пока «кнопка»!
Сашко знав, що я ображалася, коли мене так називали, сердито, до Віктора,
-Тю … Та пішов ти! Яка вона кнопка, подивися, як підросла, а вії які довгі і очі має красиві.
Микола не звернув уваги на ці розмови, теж взяв пиріг,
-Бери Сашко та пішли.
- Ой, ще теплі, дякую! – взявши пиріг, сказав Сашко й підморгнувши, вийшов за хлопцями.
А час летів… Хлопців призвали в армію, служили всі в різних містах.
Микола повернувся з армії останнім, він служив водієм в Казахстані.
Вечоріло… Ми всі сиділи за довгим столом в нашому саду . Поруч три старі яблуні «шафран», яблука, ще невеликі, не стиглі, але тоненькі червоні смужки виблискували на сонці. Довкола яблунь цвіли матіоли, я тримала в руці декілька квіток, це подарунок Сашка. Він також кілька квіток дав і Олі. Хоч і зірвав їх, на ходу, підходячи до столу, все ж мені було приємно. Я тішилася, що не зробив різниці між мною і сестрою. Хоч я вже навчалася в восьмому класі та мене завжди в любій ситуації принижувала сестра, докоряючи - ти ж менша за мене. Веселі розмови, розповіді про службу затягнулися до пізнього вечора. Гуртом зі столу прибирали посуд, хлопці спішили до клубу. Прощаючись, усміхнений Сашко підійшов до мене,
-Ну,що Нінок, підросла, мабуть я б тебе й не впізнав, якби десь зустрів. Знаю, Микола скоро буде одружуватись, а я напевно тебе почекаю…
Він пішов, я на якусь мить наче завмерла, відчувши, що горять щоки, побігла до хати. От Сашко, таке вигадав! Сам, як дядько мені, а таке утнув, подумала я.
Брат одружився, адже його дочекалася дівчина, яка проводжала в армію.
Пройшло два роки… Я після восьмого класу пішла на шестимісячні курси, згодом працювала телефоністкою.
Одного разу, приїхавши з нічної зміни, застала в нас Сашка, він з братом за столом пив пиво. Здивувалася, давно не бачилися, розмови були, що поїхав на будівництво, а тепер повернувся, бо хворіла його мама. Він один був у батьків, я тільки, як подорослішала, дізналася, що в нього була сестричка, яка маленькою померла від запалення легенів. Тільки тепер я зрозуміла його ставлення до мене. Його погляд і зараз був щирим, ніжним, як завжди. Та він побачивши мене, з сумом опустив голову і раптом мелодійно, мов заспівав,
*- Ой, Нинок - Нинок… Сегодня жизнь моя решаеться, сегодня Нинка соглашается….*
Я здивовано до нього,
-Тю…. Ти, що п`яний?
Він, вставши з стільця, взяв мене за плечі, прямим поглядом дивився в очі. В його очах я бачила сльози, ніяк не могла второпати, що за Нінка й чому сумний?
Він, розмахуючи руками, продовжив,
- Бачиш, чекав коли підростеш… А тобі, ще нема сімнадцять. А мене женять, мама каже, вже старий дуб, всі одружені, а я ще гуляю, пора гніздо вити.
Залягла мовчанка, Микола смакував оселедця й посміхнувся,
-От набрався… Напевно перед пивом вже щось пив….
Я дивилася на Сашка, зрівнявшись зі мною, він мав вигляд дядька - велетня. Розуміла ті слова - «Я тебе почекаю», що колись мені казав, були жартом. В душі бажала йому щастя. Але цікавість ятрила душу,
-Сашко! А, як звати твою наречену, чому співав такі слова?
Він, переводячи подих, присів на стілець, нахилившись, обійняв голову двома руками,
- Як… Як… Ніною звати, так, як тебе… Якби інакше, я б на ній не одружився…
Я розуміла, що в цьому винне пиво… Хоч кажуть, що в тверезого на умі, те в п`яного на язиці. Та я так не думала. Мабуть, ще молода була, багато чого в житті не знала, не розуміла
Так, таке життя, всі одружуються, але чому примушують одружитися? Хіба можливо не кохає? То ж нащо одружуватися?! Мені по неволі пригадалися моменти з дитинства, як він захищав мене. Якась жаринка пекла під серцем, мені було його шкода, а чому й не знати…..
*---*- Рос мовою.
Грудень 2019р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861072
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.01.2020
автор: Ніна Незламна