Козацький, значить, нездоланний

Народе  мій,  мордований  роками
На  Богом  даній,  на  своїй  землі,
Світ  дивував  ти  вмілими  руками.
Чому  ж  і  хто  так  жить  тобі  звелів?
Не  раз  ти  землю  засівав  кістками
І  кровію  своєю  поливав,
Пишався  і  красою,  й  козаками,
Й  тими,  хто  час  від  часу  повставав
За  волю  і  свою,  й  землі  святої,
На  плаху  клав  і  долю,  і  життя,
Ніс  роду  код,  а  з  ним  –  новий  світогляд
І  нелегким  шляхом  ішов  звитяг.

Земля  твоя  прослалася  від  Сяну
До  гір  Кавказу,  до  Кубань-ріки.
Неприязно  синів  твоїх  стрічали
Степи,  що  дичавіли  всі  роки.
Цариця  Катерина  їм  зламала
Козацьку  вольницю  (і  день  той  прокляли).
Припливши  морем,  землі  ті  займали,
Де  ковила  та  полини  росли.

І  забіліли  хати  із  садами,
Колядки  рвали  сонні  небеса,
Увечері  за  спільний  стіл  сідали,
А  ранком  літнім  піла  і  коса.
Адже  вони  господарі  від  Бога,
І  спали  часто  лиш  на  кулаці.
Зростали  й  козачата  у  любові,
Нужди  не  мали  в  м’ясі,  молоці.
Кипіла  в  них  робота  спозаранку,
Бо  ж  повен  двір  і  птаства,  і  корів.
А  в  свята  простеляли  самобранки.
У  морі  мали  кілька  якорів.*
«Гопак»  гармошки  грали-заливались,
П’янів  від  бандуристів  сивих  край,
Лиш  українські  там  пісні  співались.
За  це  Москва  не  раз  їх  покара.

Не  забарився  час    гірких  репресій…
Москва  ж  сміялась  в  очі  козакам,
Давила  їх  своїм  імперським  пресом,
Щоби  ніхто  не  смів  і  нарікать.
А  потім  голод  стис  козацьке  горло…
Ковтались  ним  і  діти,  й  ковила.
Здавалось  небокрай  змінив  свій  колір,
Зате  Москва  в  той  час  лихий…  цвіла.
Росли  й  ГУЛАГи,  мов  гриби  під  осінь,
Чи  то  недоля  проклинала  їх…
Козак  прощення  в  ката  не  попросить
Ніколи!  То  ж  довершувався  гріх!

Вже  й  37-ий  кровію  зросила.
Скоріше,  не  зросила  –  залила,
Щоби  козацький  дух  позбувся  сили,
А  пісня  залишилась  без  крила.
Два  кати  Україну-неньку  рвали:
Фашист  –  із  заходу,  зі  сходу  –  московит…
Сумне  майбутнє  дітям  готували.
Ця  рана  й  досі  ще  болить-кровить.
І  закипіла  бійня  знов  за  волю,
За  українську  і  Союзу  теж.
Устав  козак,  позбутись  щоб  сваволі,
Адже  любив  свій  край  він  до  без  меж

Сьогодні  небо  знову  у  загравах
Російсько-української  війни,
Виборює  народ  одвічне  право
На  волю,  на  життя.  І  з  сивини
Віків  лунає:  «Хоч  по  світу
Розкиданий,  народе,  пам’ятай:
Ту  догму  наймудрішу  «Заповіту»*,
Що  найдорожча  воленька  свята.
Єднайся,  люде  гордий,  від  Кубані
І  до  Карпатських  сивочолих  гір.
Май  дух  козацький,  значить,  нездоланний,
Ти  тільки  в  перемогу  власну  вір!
28.12.2019.
Ганна  Верес  (Демиденко).  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860085
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.01.2020
автор: Ганна Верес