Він так кричав, що все дістало,
у нього сил терпіть нема.
Вона ж дивилась і мовчала,
лиш тихо плакала душа.
У горлі кліщами стискало,
ледь-ледь змогла хоча б дихнуть.
Повільно щастя відлітало,
що сталось, не могло збагнуть.
Він знов кричав, що завжди лізеш,
хіба там діло є твоє?
Чом, любий, по-живому ріжеш
на клапті серденько моє?
А в голос так і не сказала,
лиш тільки погляд відвела,
стражденна думка відлітала
туди, де ще любов жила.
Там теж колись всього бувало,
але ж вогонь в очах палав,
вона завжди отак мовчала,
коли у гніві він кричав.
Вона мовчить, а він бушує,
як в морі хвилі підійма,
вона ж терпляче жде й веслує,
від шторму човен вберіга.
А він гримить об стіл рукою,
слова осколками летять.
Що бачив я в житті з тобою?
Від слів тих рани так болять.
І знов нічого не сказала,
закам’яніла, як стіна,
на крилах пір’я догорало
у мріях більше не літа.
Як тінь самотня по кімнаті
снує від кухні до вікна,
думки до вітру розіп’яті,
спустошена душа й сумна.
Що буде далі їй байдуже,
вона ж роками ним жила.
Болить…болить нестерпно дуже,
коли любов у серці помира.
Зоя Журавка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859167
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.12.2019
автор: Зоя Журавка