Я, Єздигерд, останній з юетші, рушив на північ…
Куди я саме йшов, чому, з якою метою – я й сам не знав. Впевнений був лише в одному – того, що задумав самому не здужати. А задумав я… Найпростіше було повернутися в Замбулу та й… згинути під туранськими мечами. Згинути славно, але – марно.
Чому саме північ? Та все дуже просто - всі інші шляхи для мене було відрізано…
Чотирнадцять років… Чотирнадцять довгих років я провів у мандрах, книжнику. Довгих? Я сказав – довгих? Знаєш, книжнику, інколи здається, що вони промайнули, як один день – битви, походи, страхітливі підземелля загублених храмів напівзабутих богів, і – мандри, мандри, мандри… А інколи… Коли я думав про Ільдіко, то кожна хвилина здавалася вічністю.
Дай-но мені ще вина…
Писець налив і король знову спустошив кубок жадібними ковтками, втерши тремтячою старечою долонею губи, він продовжив:
- кілька разів минав час від молодика до повні, поки я дістався гирла річки Запорозки, яка наповнює своїми водами море Вілайєт, немов якийсь гірканець наповнює бурдюк кобилячим молоком. Я все ще старався триматися подалі від битих доріг та осторонь поселень, хоча, чим ближче було до гирла, тим менше їх траплялось. Дякуючи урокам Ільдіко, я, хоч і досить туманно, та все знав приблизне розташування країн та народів Гіборійського світу. Але, кажу ж – туманно… Невідомо мені було, що прямуючи вгору по течії Запорозки, я був у певній безпеці. Адже, і туранські роз’їзди, і зграї хижих номадів гірканців боялися потикатися сюди, у володіння Великої розбійницької Вольниці, яка охоче приймала у свої лави всіх, хто міцно тримав у руці меч, мав хоробре серце та спрагу до грабунку і наживи. Вступив до неї і я.
Зуагіри… Вони називали себе зуагірами... Або – мунганами, вільними людьми. Кров була їхнім причастям, грабунок – промислом, а золото – хлібом, який вони мали з того промислу. Я потрапив до ватаги Гледа. Рік чи півтора ми грабували купецькі каравани, відбивали напади лютих гірканців, здійснювали набіги на прикордонні туранські та гіперборейські міста. А потім Глед вирішив повести ватагу на південь, щоб у горах Арімана, на землях моїх предків юетші, збудувати фортецю, форпост для набігів на Туран. Так наші дороги із мунганами розійшлись. Гледа приваблювало золото, а я прагнув помсти. Його розбійницьке життя здавалося йому тихою гаванню, а мої амбітні мрії – штормовим океаном. Але я вдячний йому за той військовий вишкіл, що отримав у його ватазі. Глед таки побудував свою фортецю, при нагоді, книжнику, ти можеш піти в гори Арімана та побачити її руїни.
Кволе тіло Єздигерда знову затряслося від злостивого старечого сміху, але цього разу він не закашлявся.
- Я пішов ще далі на північ, у Гіперборею, країну вічного туману і дощів, але там довго не затримався.
Кімерія… Сувора гірська країна, схожа чимось на мою батьківщину. Разом з кімерійцями я штурмував стіни Велітріума – аквілонського форпосту у тих краях. О-о-о… То були славні дні, славні роки. Саме в кімерійців я пристрастився до прямих двосічних мечів, ось таких, книжнику, - король підійняв з ложа свій меч і спрямував у груди писцеві, той зіщулився, з острахом поглядаючи на тремтяче лезо, але Єздигерд опустив правицю і продовжив. Перо знову зарипіло.
- У кімерійців гарна криця, книжнику, і вправні ковалі. Подібну крицю я бачив лише у землях шемітів, але шемітські мечі на морозі ламаються, мов тростинки. Ти знаєш, що таке мороз, книжнику? Ти знаєш, що це, коли пара від твого вологого дихання замерзає і падає додолу крижаним піском? Я бачив такі морози, я відчував їх своєю шкірою… Разом з кімерійцями ми ходили в землі рудобородих ванів та асів – гігантів із золотим волоссям…
Я заходив і ще далі на північ, де лише крижані тороси, полярні вовки та сови, у володіння бога Ізміра, крижаного гіганта. Брагі, мій товариш-ас, розповідав, що прекрасні доньки Ізміра заманюють воїнів, поранених у битві, далеко на північ, під мечі своїх братів і клявся та божився, що на власні очі бачив одну із них… Ох, Брагі… Він був великим пияком та брехуном і таким же великим воїном. Брагі-Брагі… Вірний супутнику і друже, де ти зараз? Бенкетуєш у Залі Героїв і змагаєшся у нескінченних двобоях у Країні предків? Чи пам’ятаєш ти мене, Брагі, малого юетші, що ледь сягав твого дужого плеча? Чи підіймаєш ти кубки з терпким елем за мене, за Крома, за тих кому заприсягнувся у вічному побратимстві?
Саме там, на Півночі, на Полях Ізміра ми залишились втрьох проти ватаги рудобородих вовків з Ванахейму – я, веселун Брагі і мовчазний синьоокий кімерієць Кром, такий самий неговіркий і суворий, як і бог, на честь якого його назвали. Ми стояли спиною до спини, кров сочилася з наших ран і одразу ставала кіркою на лютому морозі. Світ звузився до кола ванів, які оточили нас. Світ перетворився на круговерть рудого волосся, сталевих доспіхів і сухий дзвін мечів та сокир. Вани то відступали, то знову кидалися на нас. Після кожної атаки ран на наших тілах ставало більше, а ванів – менше… Вони полягли всі до одного, всі дванадцятеро. Щодо останнього, їхнього призвідця Локі, який лежав на багряному від власної крові снігу, Брагі виявив милість – його сокира розкраяла череп вана, мов стиглий кавун. Локі був великим воїном, книжнику, а великий воїн має померти на полі битви зі зброєю в руках, а не стати здобиччю вовків та полярних лисиць. Великий воїн після смерті має бенкетувати у Залі Героїв і змагатися у двобоях з такими ж великими воїнами, а не нидіти вічність сірою тінню у напівтемряві Країни тіней… То був славний бій, книжнику. Я, Брагі, Кром, ми стали братами. Не кров батька, занесена сім’ям в материне лоно поєднала нас – наша кров і кров вбитих нами ворогів, не тепло спільної материної утроби - тепло наших спин, щільно притиснутих одна до одної
Я був знесилений втратою крові настільки, що іти самотужки вже не міг. Із уламків списів та кількох плащів вбитих нами ванів Кром змайстрував ноші, швидше, навіть – волокуші, в які вони з Брагі впрягались по черзі.
Вони дуже щирі і віддані друзі, ці кімерійці, книжнику… Правда… Тупуваті трішки… - Єздигерд старечо захихикав, але не було ні в тому сміхові, ні в погляді і краплі злоби чи підлості.
- Вони, ніби діти, книжнику, ті кімерійці – наївні, не підступні, безхитрісні…
За кілька днів я відлежався, зміцнів і ми, вже втрьох, помандрували на південь. Ас і кімерієць, хотіли побачити світ, та в пошуках пригод, а я… Мною керувало геть інше. Я шукав силу, яка допомогла б мені у моїй помсті і… Здобутті Ільдіко.
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858559
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.12.2019
автор: Котигорошко