19.12.2019
Давай залишимось такими,
як були,
коли не все пожовкло навкруги,
коли трамвайне коло
тримало довгими обіймами.
Убий мене й не бий на сполох —
я народжуся з думки вдруге. Знов.
Спали мене і з попелу збери —
я від маленької жаринки народжуся.
Знову.
Давай залишимось
удвох. Мовчати.
Останнім поштовхом,
гудками,
несталою деталькою годинника
я виникатиму щоразу.
Тіло смертне,
не вмирає думка,
мрія, спогад.
Першим променем
крізь грати камери
на сході,
пусткою
в горіхових очицях,
чи нестерпно теплим вітром
я ще є.
Чи вперше?
Я ще є.
Якщо я буду завжди поряд,
навіщо убивати,
стирати в порох?
Не відповідай.
Просто залишся поряд
Трамвайним колом,
сусіднім поверхом,
раптово знайденими сенсами,
теплим вітром,
обіймами під стелею зірок.
Давай залишимось удвох.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858534
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.12.2019
автор: Роман Глєбов