Хато моя стара, ну які роки там?..
А озирнешся – і півжиття нема.
Сніг на тобі полатаний, наче свита,
То вже не ті морози й не та зима.
То вже не ті химе́ристі купи снігу,
То вже не так мете, як колись, віда́й…
Кинешся в цю пухку білизну з розбігу,
А із порога: «Дівко, ану вважай…» ─
Бабці така знайома вже засторога…
Хай ти іще мала, та пізнала все ж:
Варто в житті надіятися на Бога
І на своїх близьких, безперечно, теж...
Вміти розчути голос твоєї крові,
Бути єдиним цілим із усіма,
Хто із тобою зріс у теплі й любові,
Ко́го з доріг вертала сюди зима,
Щоб у родиннім колі зустріти свята,
Сили набратись з рідного джерела.
Як же дбайливо горне до себе хата,
Пір’я летить з осмиканого крила…
Як тут сьогодні порожньо й безголосо,
Наче з платівки пам’яті стерто дні!..
Хато моя самотня, простоволоса,
Де прихилити серце своє мені?
Станеш у дверях – протяг із сіней дує,
Стисне нутро полинна якась журба!..
Бабо і діду, хто вам заколядує?
Вітер хіба…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857626
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.12.2019
автор: Наталя Данилюк