Далекий шлях,усе моє життя,
і потяг,що по рейках мчить,це у ньому я.
Закрию очі і бачу,цю картину-
по рейках потяг їде,то вгору,то донизу.
Тягне вантаж,потяг на собі,
й катає людей,в окремому вагоні.
Вантаж,десь на зупинках,то видає,то приймає,
і все у поспіху,бо по іншому не знає.
Без відпочинку,без часу на себе,
по рейках мчить,за першої потреби.
Не помічаючи навколо,цю красу,
не маючи коли,радіти і веселитися життю.
Та прийде час,я знаю точно це,
потяг зламається,а рейсів більше не буде.
Кінцева-скажуть,на одному з вокзалів,
потяг не їде далі,усі пересідаєм.
І стане потяг,як музейний екземпляр,
як кажуть-нікому,не потрібний,хлам.
Прикро,що бачу так,своє життя,
але я потяг і мчу,що сили- бо вибору немаю,Я!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857597
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.12.2019
автор: Бабич