І хоч уже вляглися емоції від коментаря К. Собової за моїм твором «О, вірний друже», та думки не дають спокою… Розповім про нашу першу вершину сімейного достатку дев’яностих років минулого століття. Він заслуговує на повагу і світлу пам'ять! Німецький «Фольцваген», теж називають народною машиною, але куди там йому до нашого «Запорожця», якого пестили ніжними словами, називаючи вухастим, горбатим, трудягою і тому подібне. Він по будь-якій дорозі може проїхати, бо… як тоді, так і тепер, дороги залишились будь-які… Німецький такого б не витримав, а наш просто орел! Як не перемахне калюжу чи яму, то навіщо тоді ми… допоможемо! Це дійсно «робоча лошадка», справжній трудоголік! На ньому можна все і всіх перевозити, підпихаючи його ззаду, і він покірно слухається…
Так і появилася в нас у дев’яносто п’ятому році вершина сімейного достатку - вухастий «Запорожець» на тридцять кінських сил… Це був кайф, справжня насолода! Пересісти з велосипеда, на якому перевозиш мішки з картоплею, у машину – це дуже велика різниця, як то кажуть одесити... Ми, сумчани, цю різницю теж зрозуміли, і повністю солідарні з одеситами...
Отож, пішов чоловік зранку на базар, а вже перед обідом знайомилися з тим, що купили… Червоний колір, всередині чистенько…для мене більше нічого й не треба… Правда, він вже БВ (бувший у використанні), але… хіба ми не купляємо на наш сімейний бюджет інших БуВ речей? Який бюджет – такі речі… Он півтора року назад купили бувшу пральну машинку, (приблизно за цю ж ціну, що Запорожця) і, дякувати Господу, ще працює…
Десь тижнів зо два – три ми, щасливі, їздили на огород за десять кілометрів від міста. Раділи, що їздимо машиною, що не треба тягнути велосипедів по грязюці в дощову погоду. Це ми, дорослі, раділи! А як же діти? Вони були влітку на Київщині у батьків і все виглядали, коли вже тато з мамою приїдуть…
В ті роки головним зв’язком було листування… поки напишеш листа, відправиш, то пройде декілька днів, а може цілий тиждень. Ще через тиждень одержиш відповідь і будеш знати всі новини села чи міста… Не той зв'язок, що тепер… дзвони, скільки заманеться, бо майже в кожного у кишені своя мобілка.
Прийшла пора відпусток, збираємось на Київщину до дітей, до рідні…
Чоловік сумніватися став, чи їхати «Запорожцем», чи добиратися автобусами… В якійсь мірі розумію його сумніви: що нема досвіду водія, що дорога далека… але… для чого тоді машина, якщо на ній не їздити? Це одно, а друге – літечко надворі! Встанемо раненько і поїдемо тихенько! Це ж, все таки, не в руках тягнути сумки, та й машина в тридцять кінських сил, теж не один кінь! Коротше – перемогла жіноча логіка, хоч до цих пір ніхто, навіть науковці, не можуть зрозуміти жіночої логіки… на те вона жіноча, а не чоловіча…
На Київщину добралися благополучно. Встали раненько, щоб не по жарі їхати, бо двигун у тридцять кінських сил все таки часто перегрівається. Правда, у дорозі зупинялися через кожні 30-40 хвилин: чоловік то спереду заглядає у машину, то ззаду… нехай заглядає – він водій, головне, що ми їдемо!
Скільки було радості у наших дітей, як побачили тата з мамою перед селом на «Запорожці»! Раділи діти, раділи батьки, родичі та сусіди, бо приїхати з Сумщини на такій машині це майже подвиг!
Як все приємне швидко пробігає, так і нам прийшов час збиратися в дорогу. І тут почалося… та ви ж приїдете через рік… візьміть ось гостинці: одягу сумки дві, сала 3 трьохлітрових банки, молока літрів 10, яєць 7 десятків і все інше.
- Це ж не в руках нести, а машиною тихенько довезете…
Тут рідна тітка прийшла проводжати і також з гостинцями: і яйця, і сир, і сметана і чого тільки нема… Через пастовень біжить з ціпком старенька баба Марфа, сусідка наша… і теж у торбинці свіжі яйця 3-4 десятків, ще щось там у баночках…
Ну як же не взяти, хоч половину гостинців – обидяться… Вони ж пам’ятають, якими смачними карамельками чи сумськими пряниками їх ми вгощали …
«Запорожець» уже перегружений далі нікуди… залишилось хоч нам якось вмоститися…
На прощання ще бабуся з дідусем принесли гарбузів і шукають місце, куди б їх запхнути, бо внуки дуже люблять гарбузову кашу. Просимо… кажемо, що на огороді в нас такі самі ростуть…
- Це кращі, бо дідусь вирощував якісь сортові… Запхнули три гарбузи… Ледве виїхали з двору…
Вже сонечко височенько… дорога далека… потихенько їдемо… Обганяємо коней з возами, велосипедистів, навіть якісь тракторці… Проїхали сусідній Яготинський район, вже попереду видно Пирятин. Повернули благополучно з київської траси на Суми. Тут частіше зупиняємося, перегрівається двигун і практично немає дороги – одні ями … Але ж їдемо! Радіємо, що не стоїмо на одній нозі в підвішеному стані переповненого автобуса з дітьми та сумками…
Кілометрів за шістдесят до міста Ромни наш «Запорожець» почав чмихати… Вже йому і те, і се – нічого не допомогає - заглох… Почали його пхати на гору, може з гори покотиться і заведеться двигун… не помогло… Водії зупиняються, дають консультації, чимось стараються допомогти…
Я з дітьми під деревами коло посадки, обідня пора…припікає сонце… Пообідали, нагулялися в полі… Кругом, куди не поглянеш, відцвітають соняхи… красота!
Вже й до вечора недалеко, а машина не заводиться. Чоловік хоче відправити нас автобусом, ми не збираємось залишати його самого.
Зрозуміло, що машину нам не завести… Вихід один - просити когось з водіїв, щоб на тросі дотягнув нас поближче до Сум…
Мудра поговірка, що світ не без добрих людей…
Водій хлібної машини погодився дотягнути нас додому, а це - десь кілометрів сто сімдесят… Знайшли якусь мотузку, прив’язали нашого «вухастого» ззаду до машини… і полетіли… Дійсно, що полетіли… бо водій хлібовозки, «ще той орел» він ями перелітає, не дивиться, що подаємо сигнали… Звідки йому знати, що за рулем Запорожця водій без досвіду, який прикипів до того руля руками і грудьми, щоб не врізатись ззаду у хлібну машину чи зустрічний транспорт… Нашого «Запорожця» підкидало, як м’яча на футбольному полі…
Десь під ногами качалися і підстрибували гарбузи, бутилі з молоком… пригорнула дітей і молилася… Спасибі, Господи, вже проїжджаємо Ромни… через місто швидко не поїдеш – передишка для душі…
Тільки виїхали за місто – знову «летимо70 кілометрів»…. Вже десь під вечір зупинилися в селі , за 20 км від Сум. Водію хлібовозки потрібно було щось там вирішити, він пішов по своїх справах, а ми, буквально «повилазили», щоби дихнути свіжим повітрям…
Ну що таке якихось 20 кілометрів, в порівнянні з тим, що вже подолали? Благополучно «дотягнулися» аж під наш будинок, і як поставили «Запорожця», так він стояв місяців зо два… Ніхто до нього не заглядав...
Поміняли йому потім двигун з тридцяти на сорок кінських сил і знову «почали гарцювати»… тільки вже не на такі далекі дистанції…то він нас тягнув, то ми його…
Так появляється сивина і достається досвід…
Проїжджаючи знайомі місця, з теплотою тепер згадуємо, як десь підпихали, а десь витягали наш перший автомобіль «Запорожець»…
В.Ф.–07.12.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857285
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.12.2019
автор: Веселенька Дачниця