Уже осінь від мене іде,
А за нею зима вже гряде...
Вона снігом усе замете,
і неспокій мій знову зросте...
А я ж осінь люблю над усе,
За проміння її золоте,
За її кольори ласкаві,
І за те, що вона не лукава...
А ще за сонячні заграви,
Й за недокучливі вітри,
Хоч не часті її забави,
Й непередбачливі сліди...
А зими...Я боюся зими,
Замете вона щастя сліди,
І доріжки усі замете,
Зникне все, що було золоте...
Невблаганна завжди є зима,
Ще й холодна вона і німа...
Хоча й білі, і чисті сніги,
Та й вони мені не до снаги...
Хоча я вже й сама, як зима,
Не холодна я все ж й не німа...
Шкандибаю уже і скриплю,
Та зиму я усе ж не люблю...
Дні короткі у ній, як шнурки,
Ночі довгі, як довгі шляхи...
і куди ти не кинь, всюди клин,
І ще й вітер чогось стає злим...
А мені ж по нутру золоте,
Хай зима прихильності не жде...
В душу я її не допущу,
І чекатиму дуже весну...
За весною, літо гряде й осінь,
А весною й літом все хороше...
Осінь знов повернеться до мене,
Стане мені рідною як неня...
P/S: З осінню сьогодні я прощалась,
Дякувала дуже їй за те,
Що розуміла й часто усміхалась,
Й проміння посилала золоте...
Що не була надто сувора,
Вмивала лагідно дощем,
І кожна в небі її хмара,
Не додавала в душу щем...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856457
Рубрика: Присвячення
дата надходження 30.11.2019
автор: геометрія