ГЛАВА І
Вітер свище на горищі
- я малюю вас,
Поверніться вправо, вліво,
- в профіль та анфас…
…із забутої пісні….
Безмірно списаних рядків з таким звучанням ноти,
Він так почав: «В її очах я змерк і загубивсь»,
Мільйони ж інших ввіч, що мружились навпроти,
Не помічав, поет, і відчаєм упивсь.
I
«Як мало слів на ум в цей час приходить,
З яких метафори спліталися б тобі»,
Немов сомнамбула всім духом верховодить,
Не ти, а хтось тобою в шахах ходить,
Весь світ упхнувши в очі голубі.
Так наш поет – упившись згубним болем,
Бродив між вулиць барочних споруд,
Мов привид, дух, - так жаль обняв мінорний,
І справді змерк, і наче став прозорим,
І загубивсь, і духом й тілом схуд.
Трапляється коли замкнувшись в горі,
Здибаєш тих, хто в розпалі розмов,
Немов про тебе і тобі говорить,
Як зараз от – про суть адіафори,
Семінаристи почали. І про любов,
Вели печаль студенти-перехожі.
А він все брів, а він все далі йшов.
II
Під гамір площ, і паркових гудінь,
Травневий день повис над любим містом,
Туман ще пестив побережну рінь,
І міст ховав свою хребетну тінь,
Тепло впускаючи у душу кам’янисту.
Він сміх зачув на біль свою знайомий,
В якомусь із розчинених вікон,
І відблиск сонця вдарив з медальйону,
З грудей її. І ревність зникла в ньому,
Та злість взяла від розпачу в полон.
Безмежна фальш! Дурна забава духу,
В її очах я змерк і загубивсь?
Вливати стільки слів в діряве вухо,
Хоч очі бачили, а розуму не слухав,
На взір вино, а оцет пригубив,
В бокал із ним влетіла п’яна муха,
Один впивався, мучився й любив.
III
Дрижала мить в пахкій, лілейній цноті,
Коли на слух справляв її ім’я,
Колись тремтіло в тій блаженній ноті,
Тепер навіки віддане скорботі,
Закутане в обійми забуття.
Ох Вероніко, що ж з тобою стало?
Чом світ лункого обрію змалів,
І забрела в його злиденне стадо,
Невже любов земне шукає благо,
Забувши про плекання почуттів?!
Мов пишно витканий із золота сонет,
В ній чарувань до не схочу велося,
У свіжих бганках плоті зрів терцет,
Лиш над катреном мучився поет,
Коли вогонь зміїного волосся
Зманив в безодню пристрасних тенет.
Тепер усе змарніло й забулося.
IV
Сховалось сонце з шурхотом птахів,
Годинник ратуші відлунням вдарив тричі,
Чи Вельзевул глумитися хотів,
Наслання за спиною шепотів,
Звертаючи старі біблійні притчі.
Чиясь рука за талію взялась,
Вмить світ померк, і видовжились тіні,
І в перехват гальорка понеслась,
Знай в дугах стегон ваготінь велась,
Бо в танцях талій вічна безнадійність.
Тоді картина, що йому відкрилась,
З насмішкою вказала іншу суть:
Якщо у танцях талія згубилась,
Бери любов, таку, яка не снилась,
Яку до храму серця не ведуть,
І в дар якій не хлюпають чорнила,
Чи в радість нам, як ідоли падуть?!
V
Коли в очах насмішка запеклася,
Він викинув страждання з голови,
І серце не тривожити поклявся.
Рядком, з якої повість повелася,
Почавши все з новітньої глави.
Буває часто у житті чуднім,
І сміх, і гріх тримаються за руки,
На поминках печаль голосить всім,
І десь на небі розійдеться грім,
На страх чи сміх, ураз зміняє муки.
Тепер іди – шукай голодних муз,
Лови, поет, своїх міфічних гурій,
До поки не вчинили з них Медуз,
П’ять асів кинь, і вже сьогодні туз,
Так поспішай в шумне кафе «Вітрувій»,
Вперед читачу, як не боягуз!
Облиш свій страх і роздуми понурі.
VІ
«Лаврін! – хтось вигукнув, коли поет зайшов, –
Лиш на твої Офір чекав вітрила!
Ти знову там де царствує любов,
Себе згубив, та тут себе й знайшов,
Скидай свій плащ і розшнуровуй крила».
А він назад, мов зло передчував,
І змеркло сонце на пташині лови,
Стривожився. Та, як Немир обняв,
Плаща свого товаришу подав,
І радість в серці поселилась знову.
Тоді ще вечір починав цвісти,
А вже горлав богемою «Вітрувій»,
З полів спідниць вертілися хвости,
І кожен погляд, щось жадав знайти.
«Що далі ми, то менші кракелюри!
Сказав Лаврін – Тарновичу, - Прости,
Що дурнем був і вскочив на котурни».
VIІ
Немир радушно в зал його повів,
В підвал по сходах стиснувши за плечі,
А там весь люд, мов в вулику гудів,
Студент якийсь дискусію завів,
В якій азарт і пристрасть молодеча:
«Оферма, гляньте ж, чорті-що верзе!»
Всміхався він і розводив руками, -
Коли актор на сцені – це одне,
Та як в життя, він роль свою введе,
Таких клейміть сміливо – глупаками.
Немир Тарнович підхопив кураж:
«Усе дволике у своїй природі,
Як стане вибір – що за персонаж?
Ти що б не вибрав – все один пейзаж,
Одна макітра віддані короні,
З якої вибивається ковпак»
Що блазень, що король на троні.
VIIІ
«Чи сниться нам, чи то стоїть Лаврін!? –
З іронії почав один з студентів,
А ми вже йти збирались на поклін!
Та бач навідався до цих розбухлих стін!
В чертоги збочених артистів та поетів!»
І в двох студенти підійшли до нього,
Скріпивши зустріч потиском руки,
Немир скомандував: « Вина йому міцного!
Не в силах нам дивитись на блідого!
Блудного сина з притчі від Луки.»
Під аркою вкінці шумної зали,
Сиділо ще з десяток гультіпак,
Піднявши келихи Лавріна привітали,
І кілька дам манірно закивали,
І він кивками відповів на знак,
Були й такі, що потай поглядали,
Та очі мружили, як слинили коняк.
IX
Який же вид тепер стоїть з люкарни? –
Спитав Немир. Давно вже слід змести старих потвор, -
Почав Лаврін, – облишити старі затерті жанри,
Казна-коли роман погас скінчивши мандри,
Але ведуть старця чекаючи на фльор.
Повсюди копія, як з двох сторін лиштва,
Чи музика класичного розливу,
Чи опера, що з сцен давно зійшла,
Ще в розквіті коханого знайшла,
Тепер беззубому замішує підливу.
У ветхих жанрах дряблий дух потенцій,
Усе класичне виникло колись,
Сягнувши висоти своїх есенцій,
Зразком своїм укорінилось в серці,
Так генії затим перевелись,
Віддавши світу море квінтесенцій.
Тепер для мас перформенси здались.
Новітній дух – це світ нових каденцій,
Де простота з доступністю сплелись.
X
«А що поезія? – хтось вигукнув з дружків,
Після античності поезія змінилась,
Та й хто читав, і що ж там розумів!
В ремарках копирсатися хотів?
Признаємо – Гомерова доба скінчилась.
Новому дню нових подай вершин,
Антична метрика, нехай собі заснула,
Та темний і простий явився чин,
А з двох в горнилі вилили один,
Для всіх є свій…» Тут дівчина зітхнула.
О так, - Лаврін докинув, - Це ж дарма,
Вникати в шир високих філософій,
У нетрях цих псується голова,
Й болотну твань намацує нога,
Як жінка збоку із зітханням в слові,
Все перекреслить в мить: « Яка нудьга…»
І сміхом зал, а з тим й кінець тенсоні.
XI
В компанії веселий дух лукавства,
Слова фехтують, гострі, як клинки,
Хтось з випадом батман готує часто,
Комусь на сміх безглузде марнославство,
А решта – розминають язики.
Почнеш розмову з сущої дурниці,
Про фільм, погоду, чи свою сім’ю,
Як раптом спис летить з дурної спиці,
Чи журавля закльовує синиця,
Верблюд крізь голку, Жанна Д’арк на прю.
Настав момент представити героїв,
Що поки цю історію ведуть,
Павло Копистий був у цьому строї,
Данило Попель, викапаний кроєм, -
Студенти, що граніт наук гризуть.
Борис Шляхтин – поет і жрець історій,
Його ж подругу Анною зовуть.
XII
З півроку, як Лаврін пропав безслідно,
І з того часу, день один за два,
Здавався Анні. Й ті чуття, що ніжно,
В незвідані його, плекала гідно,
В обжинки відійшли до Шляхтина.
Услід торкнувся відчай і Данила,
Який до Анни почував жагу,
Її очей тривожна хлань манила,
Що мов із страху пристані просила,
З небес, завжди, чекаючи грозу.
Збілілий порух в чесноті холонув,
Як в цьому астенічному лиці,
Йому ввижався трунок беладонни,
Що в чорних ягодах зіниць хоронить,
Непізнаність, що зваблює митців,
Нехай у в’ялості оманлива пристойність,
А в неземних очах ждання земні.
XIIІ
Шляхтин, на десять років старший Анни,
Колись рвучкий у поступах своїх,
І до жіноцтва та розваг захланний,
У сорок літ в любові безталанний,
У ній побачив сад любовних втіх.
Коли ж Лаврін явився у «Вітрувій»,
Бориса тихий відчай приструнив.
Павло ж записаний у шлюбній партитурі,
При всій своїй Гермесовій фігурі,
В травневі іди жертви приносив.
Скріпи рукою клятву чи братерство,
Обряд святіший, як церковний шлюб,
Храм тіла для язичника позерство,
І підмізинний надто тисне перстень,
Коли довкола стільки знадних згуб.
Там височіє кадуцей над серцем,
Праворуч жінка, осторонь Сукуб.
XIV
«Мене усі вважають конформістом», -
Сказав Немир Лавріну, - та нехай!
Улюбленець судьби – бо дім за містом, -
І поглядом зустрівся з ним Копистий,
Де з любкою частенько віддихав.
«Нехай не мій салон краси «Даліла»
Що я від батька в спадок перетяг»,
Нехай моя сорочка не пітніла,
Як він пітнів, але продовжив діло,
Як міг доклався до його звитяг.
А втім я не подався в медицину,
Як він, а, знаєш, як розважив над усім?
Хтось завше першим дужче тягне спину,
Щоб іншому прикрасити години,
А третій прийде та зруйнує дім,
В твоїх очах, Лаврін, я бачу кпини,
Та й це нехай, гріха не бачу в тім.»
XV
«Ти щирим був Немир і залишився, -
Йому учтиво відповів Лаврін,
Та з цим миршавим світом ще не злився»,
«Будь щирим й ти, - скажи – кому молився», -
Хотів спитати та спинився він.
Компанія вже зналася з плітками,
Що хтось, комусь і десь переповів,
Що в хижі одинокій між горами,
Спинявся з Нікою, зимовими часами,
І там любов’ю знаджений хворів.
Хоча була, в чутках цих таємниця,
Не знав ніхто причини розставань,
Чи перелюб накоїла дівиця,
Бо вже клеймили: «чортова блудниця»,
Чи то Лаврін покинув без вагань,
Бо бач в його очах тривога сниться,
Й душа ще не звільнилась від терзань.
XVІ
Що відбираємо в корзину із мистецтв?
Які зразки складаємо до купи?
Мавпуємо чи образ наш – творець?
Без творчості живий ти чи мертвець?
Знайдіть в собі хоч два анаколуфи?
Серед питань, що в бесідах ведуться
Вагомі ті, що з сорому мовчать,
Завжди німі, в очах із криком рвуться,
В зап’ястях рук заламаних снуються,
І знаком згорбленим в тобі й мені стоять.
«Чому ж ти Анно, так щадиш Лавріна?»
Німим питанням задававсь Шляхтин,
«Чи не в серцях з любовного моління,
Готова розмолитись на колінах,
Мов на ікону з тисячі картин,
В очах розвіяла притаєне горіння,
Мені ж зладнала леза гільйотин.»
XVIІ
«Чом не спізнав Лаврін той вид облудний,
Що в дикій самці дух гойдає тлін, -
Цих Веронік годує жар підспудний,
І сходить дух розмов від них марудний,
В праобразах дворушних Форнарін.»
Так мовчки міркував Данило Попель,
Відчувши Анни безголосий щем:
«Які підмовиш серцю звучні тропи,
Як в’яжуть грудь мою небесні стропи,
Любов моя.» Шляхтин себе оплакував віршем:
«З чуттям легким ти скинула туніку,
В якій ще вчора розгорялась хіть,
Стинають гнів мені, йому глевкі, повіки,
- Кружляють думи, як стрімкі шуліки,
В повір’ї злих, сердечних лихоліть.
Поглянь – Лаврін не збувся Вероніки,
Але мовчіть уста мої, мовчіть…»
XVIIІ
Копистий слухав діалог сусідній,
Один з них – Возний, як Павло почув,
Доводив опонентові безплідно,
Що той мовляв, харциз, пошляк, негідник,
Що юнку бавить. Той же брав на глум:
«У два Статути глянув, я, Литовські,
В п'ятнадцять років дівці – дозвіл був,
Тоді. А в третьому – тринадцять! Втіхи плотські,
Відносні штуки в думах філософських,
Яку ж мораль наш вік собі напнув?
Мені лиш сорок їй вже дев’ятнадцять,
До чого я? З чого почавсь роман?»
«Що дурень ти.». « З Статутів, і тринадцять…
Який резон пустим ходити в -надцять,
А в тридцять спохватитись, як баран,
Тоді ж свою кар’єру винуватять…»
«Ох, чортів вісімнадцятий туман!»
XIX
«Гниють фрегати на забутій верфі», -
Копистий мовив, глянувши в вікно,
Лаврін замовк замучений до смерті,
Шляхтин з Немиром виперлись до селфі,
З подругою, що піднесла вино,
Там у дворі в нічному миготінні,
Реклам, горіли сонця ліхтарів,
І час погруз в липкому павутинні,
Як і «Вітрувій» в п’янім белькотінні,
Потрохи гаснув, чахнув і хирів.
Кудись подівся дух завзяття гідний,
Данило вник з задумою в смартфон,
Лаврін пропав у роздумах безслідно,
За північ далебі, а далебі вже пізно,
Розводити балачки. Сходить сон,
Прощатися компанії потрібно,
Та все ніяк не зважиться ніхто.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856057
Рубрика: Поема
дата надходження 27.11.2019
автор: Володимир Каразуб