Давно покинув я своє село

Хто  хоч  би  змалку  не  зазнав  села,
Той  долею  обділений  добряче.
(О.  Печора)


Давно  покинув  я  своє  село.
Виріс  у  місті,  вчив  чужинську  мову
Ворожі  цінності  собі  мав  за  основу
Та  щось  в  душі  і  в  пам’яті  жило.
Моє  село…  О!  –  як  же  я  хотів
Акації  гілок  твоїх  торкнути!
Із  хлопцями    аж  до  ставка  гайнути…
Та  від  нових,  просталінських  катів
Мав  іншу  долю:  стіни  сиротинця,
Відсутність  мами,  сестер  і  братів,
«Взвєйтєсь  кастрамі»    -  піонерський  спів,
Режим  напівв’язниць,  напівзвіринця.
Тікав  додому,  до  свого  села!
Де  над  ставком  чекали  верби  сиві…
Мене  спіймали,  привезли,  побили,
Бо  ж  милосердна  доленька  була!
То  й  слава  Богу!  Навіть  і  за  це!
Я  дякую  не  тільки  лиш  за  муку,
А  й  за  людську,  -  премудрую  науку:
Попри  сльозу  –  не  хмурити  лице!
І  вже  пізніше,  коли  чорна  ніч
Лягла  надовго  над  моїм  майбутнім,
Село  моє!  Було  в  душі  присутнє
І  Україна  з  серцем  віч  на  віч.
Лежиш,  бувало,  тіло  хоч  живе,
Та  непідвладне  моїй  власній  волі,
а  в  пам’яті  –  жита  у  щедрім  полі
І  дівчина  у  тих  хлібах  пливе.
Заквітчана  ромашковим  вінком,
Схожа  на  ту,  кого  душа  кохала,
Вона  вела  та  за  собою  звала
Де  Сонце  ждало  он,  за  тим  вікном!
Можливо,  це  і  втримало  мене
Не  вилетіти  за  земну  орбіту,
А  втриматись  за  осереддя  світу  –
Село  моє!  –  пристанище  земне!

20.11.2019














   

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855288
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.11.2019
автор: dovgiy