РІКА ОДНІЄЇ ДУШІ

Каліграфія  долі  лягла  на  смиренне  обличчя,
Занімілі  вуста  промовляють  чиїсь  імена,
І  немов  на  долоні,  насправді,  така  таємнича,
Їх  замало  лишилося,  мало  чи  майже  нема.

А  вона  як  могла,  як  уміла  жила  і  служила,
Відправляла  човни,  по  воді  розлітались  чутки.
«Ще  не  час!»  –  І  нечас  був  допоки  тягнулися  жили,
Поки  мала  для  кого  і  пульс  був  доволі  чіткий.

Підперезана  хмелем,  в  постоли  латаття  узута
Витікала  ріка  із  найглибшого  шару  землі,
Не  питала  у  неба  –  чи  бути,  чи,  може,  не  бути?!
Про  таке  не  питають  в  забутому  Богом  селі.

Про  таке  не  ридають,  бо  діти,  худоба,  городи,
І  вона  не  ридала,  хоч  смерть  годувала  з  руки  –
У  години  негоди,  у  себе  приймаючи  роди,
Як  розрізала  вени,  сапаючи  ті  буряки,

Як  спаливши  вугілля,  у  північ  збирала  паліччя,
Неспокушений  місяць  тягнувся  до  неї  згори,
I  не  чула,  що  голос  криниці  напитися  кличе,
Відверталась  від  лісу,  що  їй  про  своє  говорив.

Та  давно  відбуло,  відболіло,  але  не  зміліло
Джерело  її  духу,  над  ним  безпорадні  роки,
І  велична  в  бутті,  що  у  побуті  –  зайва,  змаліла,
Розглядає  човни  під  водою  своєї  ріки.

©  Марґо  Ґейко
17.11.2019

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855013
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.11.2019
автор: Марґо Ґейко