Пізня осінь та незвично день дзвенить
Понад лісом павутини срібна нить,
Де та вічність, де ж той спомин подивись
За останньою межею сяє вись.
Сині далі, памятаєш там колись
У єдине наші погляди злились,
Там далеко згусла осінь і в утомі
Багряніє жовте листя наче пломінь.
Запалило світле сонце жовті кола
І не бУло ще напевне так ніколи,
Догарає жовта осінь, душу мучить
Тої давньої любові біль пекучий.
Ранять серце давні болі наче серпи,
Серце щедре серце щире серце стерпить.
І блукає по блакитних гобеленах
Давній спомин наче тепла кров по венах.
Ще блукав би, ще блукав би по простору
Та закриє жовта осінь жовту штору
Давній спомин золотіє, доле, доле,
Не розсіє серце болі в голе поле.
Парище.
2019р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854800
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.11.2019
автор: Мартинюк Надвірнянський