А вітер на вулиці листя змітає,
Мов двірник звільняє асфальтове тло.
Це ж так в нашій долі повільно зникає
Усе що так гріло, що в серці було!
Я дивлюсь із сумом на світ завіконня:
Там осінь бреде в дощовому плащі.
Чи є ще кохання троянди червоні,
Чи змили їх слід вересневі дощі?
Здавалось мені, що трояндове щастя
До скону життя нам дано назавжди
І наші цілунки як перше причастя
Введуть Божу милість в квітучі сади!
Не так усе сталось, як мріє людина,
Бо інша дорога під ноги лягла
І та, що була цьому серцю єдина,
Забула про все і за іншим пішла…
У простір небес як журавка злетіла,
Без слова «прощай!», без тужливих курли.
За нею тягнув я поламані крила
Та тільки зусилля даремні були!
Чи тільки наснились ті ночі вогняні,
Озера очей без намулу, без дна,
В бузкових букетах обличчя кохане
І усмішка мила, така чарівна?!
Стоїть під вікном незастелене ліжко,
А світ в тім вікні - різнобарвний обшир…
І то не пече, що біда моя близько,
Бентежать думки: де мій ніжний кумир?
По інших озерах напевно, літає,
Чи нове гніздечко для іншого в’є…
Останні з горіха листки облітають
І сльози як дощ, миють серце моє!
О символ кохання, троянди червоні!
Для чого, скажіть, в моїм серці зросли?
Хоч крають обличчя перлини солоні,
Та дякую вам, що у долі були!
08.11.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854023
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.11.2019
автор: dovgiy