Думки невеселі блукають в видіннях,
Їх привиди стогнуть від болю й журби.
Поволі лягають слова у сплетіння,
Але, є безсоння від тої юрби –
Оцих почуттів невгамовних, тремтячих,
Коли на межі ті думки, як вулкан…
Здригається серце в кипінні гарячім,
Душа попадає поволі в капкан*…
Зажурена крихітка плаче від болю,
Чекає підтримки з того джерела –
Де ллється чуттєвість і радість на волю…
Там море любові, уваги й тепла…
На жаль – у далині нема порятунку…
Коли розхвильоване серце вночі,
Збирає осколки* кохання в оклунки…
І йде навпростець, до світанку кричить: -
Чи чуєш мене, твердокам`яний – впертий,
Нахабний, жорстокий, нелагідний Світ?
Невже – від омани недружній і мертвий?
Невже не розквітне Землі дивоцвіт?
Невже не зрадіють земляни від щастя,
Невже не засяє любові зоря?...
Коли вже у Лету відійдуть напасті?
Коли розіллються любові моря?
Думки невеселі блукають щоденно,
Чи є порятунок, щоб люди Землі? –
Змогли припинити війну нескінченну –
На сході вкраїни – де гинуть сини…
08.02.2018 ред.20.06.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853741
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.11.2019
автор: Тетяна Іванова - Юртина