Осінній день… По обіч дороги, в ряд листяні дерева. Понизу трави ледь сухі і рижі, де - інде петрові батоги, квіти тримали догори, як світлофори сині. Поля так ваблять, літає погляд… Деякі орані, чорніють, а вдалині степ, немов сіре рядно, здається потопає в сірих й білих хмарах.
Так, погода в цей день мінлива, то сонце вирячиться із-за хмарин і кине ніжну позолоту, то за мить сховається, мов сердиться, чи то наче в хованки грається.
Світлана сиділа в автобусі, ледь-ледь торкалася ліктем вікна. Вся пірнула в осінній сюжет, який зігрівав їй серце. Любить осінь, все вважає, що схожа з нею; очі красивої форми, колір квіток, петрових батогів, ніс кирпатенький, по ньому кілька веснянок та їх майже непомітно, щічки рожеві, як ніжні стиглі яблучка. Вважала осінь своєю сестрою, інколи, всміхаючись казала друзям,
- А, що не видно, що рідня? Тож коси кольором пшеничної соломи.
Хтось мов ненароком назве риденькою і хитрою, як лиска. Та вона не ображалася. В компанії завжди весела, як заводна, то смішинку якусь розповість, то анекдот.. За мить у всіх усмішка й сяючі очі.
Скоро буду вдома… Ця думка зігрівала душу. Три місяці поспіль відпрацювала в Польщі, заробила грошенят, з задоволенням, з легким хвилюванням, дивилася на годинник, буде кордон, за чотири години вдома. Думки - в полі квіти, під вітром схиляються, то про дім подумає, то знову плани намічає, а що ж далі?
Її хлопець залишився в Польщі, вкотре посварилися і нарешті вирішили, краще зостатися друзями. Чи радіти, чи плакати й сама не знала. Та інколи підбереться джмелина думка, а можливо я його і не кохала. Та біс в ребро, так і буде, побуду вдома, а там знову поїду, вже на заробітки мабуть подамся до Києва. Взимку краще в якомусь кафе попрацювати, як мама каже, в теплі й не голодна.
Перевела подих, журиться, роки - роки і де ви взялися? Батьки розпочнуть моралі читати, пора зупинитися, в двадцять чотири роки вже треба діти мати…
Ряд автомобілів і автобусів стояв перед кордоном, побачивши, кліпала очима, от і приїхала вчасно, така черга, мабуть не менше трьох годин стоятимемо. Автобус зупинився поруч з чорним шикарним автомобілем. Ого! Приховала в душі сплеск емоцій, роззявивши рота, притулилася носом до скла вікна. З автомобіля вийшов, в міру вгодований, середнього зросту чоловік. Сині джинси обтягували його стан, це, що перше кинулося їй в очі, увагу привернула чорна кепка, із - за якої не можна було роздивитися обличчя. О, подивись - вирячила очі - а волосся виглядає з під кепки такого кольору, як в мене. Везе ж людям, «сам как с ларца, да каков же с лица?»*, а видно крутий. Чоловік позирнув на автобус, їй здалося всміхнувся до неї. Тю - відчула, що червоніє- невже до мене та усмішка? Та лише мить, різко відсахнулася від вікна. Ото, скаже село вирячилося.
Водій – бажаючим дозволив вийти з салону, повідомивши, що є час випити в кав`ярні кави. Всі закопошилися, один перед одного поспішили до дверей. Чи й собі вийти - подумала й підхопивши сумочку під руку, попрямувала за іншими…
У кав`ярні, біля столів, всі стільці зайняті, вільні місця залишилися тільки біля напівбарних столів. Ну нічого, трохи постою – вирішила - можливо й на краще, ноги розімнуться. Згодом в кав`ярні гамірливо, людей, як бджіл у вулику, багато бажаючих випити напоїв та перекусити. За стійкою українські дівчата привітно обслуговували клієнтів, мило усміхаючись моталися, як метелики.
Добрих пів години пройшло, поки Світлана взяла каву. В цей час звільнилося місце навпроти великого вікна, біля напівбарного столу. По звичці, колотила каву, задовольняючись запахом, примружувала очі. На якусь мить взяла в рот кавову ложку й підняла голову, позирнула перед собою. За вікном, боком до неї, стояв той самий чоловік. О здається й симпатичний, з боку ніс рівненький. Він немов побачив її погляд, крутнув головою до неї.
- Ой, - сьорбнула кави.
Вмить,обличчям повернулася в бік. Мабуть ми тут довго будемо стояти, людей все більше стає - з такими думками, не поспішаючи допила каву й направилася до виходу.
Чоловіка біля вікна вже не було. Полегшено перевела подих, то добре, ще подумає, що слідкую за ним. Можливо має якусь мадам, як помітить, то мені, ще тільки неприємностей не вистачало. Та й не знати ж чи українець,чи поляк? Полячки ревниві, свого не впустять, тим паче на своїй території.
Поверталася до свого автобуса. Поруч, з відкритими дверима заднього сидіння, стояв той самий автомобіль. Літня, білява жінка голосно спілкувалася по телефону.
Вже на сходах автобуса, Світлана придивлялася вперед і на людей, які не поспішали повертатися в автобус. Біля кав`ярні помітила чоловіка з цього ж автомобіля, в потоці людей він заходив в кав`ярню. От халепа, напевно будемо довго стояти й за мить ледь всміхнулася, а він здається молодший, більше схожий на хлопця, чим на чоловіка.
Затишно вмостилася на сидінні, відкинула голову назад. Напевно нічна зміна й кава подіяли на неї, занурилася в дрімоту.
Гучний голос водія розбудив її, він в мікрофон всіх запрошував до салону. Відразу подивилася на годинник, пройшло майже півтори години, як вона зайшла в автобус. Полегшено перевела подих й бадьоро зазирнула у вікно. Біля кав`ярні майже пусто, дехто поспішав до автобусів та автомобілів. Водій намагався закрити двері й комусь робив зауваження, спочатку щось нерозбірливо, а потім голосно,
-А ви куди чоловіче? Мені здається ви не з наших…
Після цих слів, деякі пасажири підіймалися з сидінь, з цікавістю спостерігали за суперечкою. Чоловічий голос,
-Та, почекайте, я на секунду, зараз вийду! Будь ласка, я швидко.
За мить, усміхаючись, з букетом білих троянд до неї підійшов хлопець, так, той самий, з чорного шикарного автомобіля. Він без слів подарував їй букет і похапцем вискочив з автобуса. Хтось з пасажирів ухнув, а хтось заплескав в долоні, з заздрістю подивився на неї.
Збентежена його поведінкою, від несподіванки округлилися очі, щоки пашіли рум`янцем.
Водій же, закриваючи за ним двері, весело в мікрофон,
- От молодь! На все їм часу не вистачає…
По салону почувся притишений сміх. Мов сполохана пташка, кинулася до вікна, автобус рушив з місця, його автомобіль побачити не вдалося.
Трохи уговтавшись, любувалася трояндами. Аж сім, нічого собі, яка краса! І тут поміж стовбурів квітів помітила записку. Тріпоче серденько від хвилювання, це ж треба такого. Й відразу засіло сумління, а можливо обізнався? Та ні, зупинила ці думки. У руці телефон, швидко зайшла в Інтернет, цікаво, що означають білі троянди в кількості семи штук? Ясніли очі, читала;
«Зворушливі хвилини пропозиції руки і серця будуть прикрашені подарунком у вигляді цієї композиції».
- Ух! - Не втрималась від прочитаного.
На неї позирали пасажири, щось шепотіли між собою. А жінка, що сиділа поруч, з сяючим обличчям звернулася,
- А троянди краса! Що не встигли розпрощатися?
Вона нічого не відповіла, розкрила записку. Їй здалося, що букви скакали перед очима і були доволі великі. Намагалася заспокоїти свої емоції, зосередитися на текстові;
« Золотенька привіт! Буду радий, якщо ти мені передзвониш, в крайньому разі напиши адресу. Я обов`язково приїду, знайду тебе. Богдан.»
Передзвониш… Але ж де номер? Немає! Скривившись, кліпала очима та тут же помітила, в самому куточку записки дрібний почерк, це був номер телефона.
Всю дорогу з усмішкою на обличчі і з легким хвилюванням в душі, намагалася відволіктися від думок. Та де там, обурювалася сама на себе. Це ж треба такого, вкотре пригортала до себе троянди, а він вміє заінтригувати й на обличчі славний….
Вже, аж розсердилася на себе, різким рухом руки у вуха всунула навушники, з телефона слухала музику.
Час швидко пролетів. Ще пів години і вона вдома, дивилася на телефон, вагалася, передзвонити, чи дати адресу? А можливо не треба, зупиняла себе. Зазирнувши у вікно, з радістю задивлялася вдалину, треба знайти рішення, треба. Подумавши, немов махнула рукою, написала адресу, - а хай там, можливо це жарт та час покаже….
Світлана підіймалася на другий поверх, до квартири. В телефоні звук, прийшла СМС. Однією рукою притискала троянди, другою, хвилюючись, в телефоні відкрила вікно СМС;
«Я радий, що відповіла.За два дні чекай на мене. До зустрічі. Богдан.»
В душі сперечалася сама з собою,чи вірно зробила, чи ні? І все ж, з піднесеним настроєм, в передчутті чогось нового відкривала замок дверей. Можливо ці троянди стануть початком справжнього кохання, хто знає..Час покаже, хай би вже швидше минули ці два дні…
За дверима почула радісні голоси батьків - » Напевно доня. Як добре, що вже приїхала».
Жовтень 2019р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853424
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2019
автор: Ніна Незламна