У своєї я долі питала:
«Чом з усіх ти обрала мене?
Гіркоти мені не шкодувала,
І у книзі писала сумне…»
Говорила вона ледь чутно:
«Але ж шлях свій усе ж пройшла?
Так і болісно було, й скрутно,
І у пеклі, бувало, жила...
Та душа не зчерствіла у тебе!
Біль чужа тобі теж пече.
І красу у блакиті неба,
Попри все, помічаєш ще.
Та й жалітись - побійся Бога!
Щастя маєш - і не одне!
Хоч за них твоя вічна тривога,
Але й радість у серці живе.
Нагороди не знаю в світі
Більше я, хоч живу давно!
Скарб людини найбільший – діти!
Твоя кров це, твоє зерно!
Твої крила - щоб все здолати,
Твоя сила - щоб далі йти,
Не даремно ж звання це - мати -
Носиш з гордістю завжди ти!»
Її слухала - і розуміла…
Ой, права моя доля, права!
Мої діти - це сильні крила,
Без яких я б летіть не змогла.
Не жалітися – дякувать треба!
Слава Богу за все, що маю!
Лиш одного прошу у Тебе:
Щастя дітям своїм благаю.
Всі багатства і розкіш світу
Не цікавлять мене. О ні!
Хай щасливими будуть діти!
Це найбільше потрібно мені…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853179
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.10.2019
автор: Наталка Долинська