Лесина сім'я

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=gg9vnyC5Aio[/youtube]


Леся:

Вогнем  палає  і  кремсАє  небо
І  наближається  до  нас  війна,
Та  й  брат  дзвонив  -  тікати  мені  треба,
Бо  завтра  вже  до  нас  дійде  вона.

Так  страшно.  Страшно.  Серце  калатає.
-О,  Боже  милий,  зглянься,  захисти!
І  що  робити?    Як  тікати  маю  -
Ворожі  на  дорогах  блокпости.

І  як  тікати  ?    Немає  залізниці
І  у  Луганську  знищений  вокзал.
А  може,  сон?  Напевно,  мені  сниться
І  в  моїй  пам’яті  якийсь  провал.

Назар:

-  Ой,  що  це,  мамо,  в  небі  так  палає,
Вночі  як  вдень,  так  видно  за  вікном?

Леся:

-Не  бійся,  сину,  то  салют  пускають  -
Відводжу  я  дітей  подалі  від  вікОн.

Минулося.    Ми  вибрались.  Зуміли
Тікали  крізь  посадки  і  поля.
І  по  чужих  вокзалах  ми  блудили
Аж  поки  рідний  дім  побачили  здаля.

Олег:

Я  там  боявсь.  Я  бачив  як  стріляли,
Навкруг  хати  розбиті  без  дахів.
А  ті  страшні  дядьки,  що  там  стояли..
Я  їх  жахавсь  і  плакати  хотів.

А  мама  всю  дорогу  нас  втішала:
-Не  бійся,  -  говорила  все  мені.
Позаду  всі  жахіття  залишались,
Тож  я  сказав:  «  Прощай!»  отій  війні.

Ваня:

Село  знайоме,  тут  усе  я  знаю,
Бо  з  мамою  у  гості  приїзджав.
Тут  баба  й  дід  мене  уже  чекають
І  я  дзвонив,  щоб  дід  мене  стрічав.

Братів  гукаю  і  біжу  по  стежці,
Назар  не  хоче  маму  відпускать.
Нас  виглядали,  дочекалися,  нарешті:
-Не  бійся,  вже  не  будуть  тут  стрілять.

Леся:

Ось  рідний  дім,  а  в  ньому  лише  пустка
І  павутиння  висне  до  землі.
Від  матінки  лиш  залишилась  хустка
З  тих  пір,  як  ми  були  іще  малі.

Ми  тут  росли  і  закінчили  школу,
І  виховали  з  братом  нас  тітки.
Забути,  що  ми  сироти,  ніколи
Нам  не  давали  злії  язики.

Ой,  що  це  я?  Задумалась,  згадала
Своє  дитинство  гірке,  не  просте.
Моя  родина  тут  мене  стрічала  -
Потрібно  починать  життя  нове.

То  ж  збіглись  люди,  знесли,  що  зуміли,
Щоб  спати  дітям  й  їсти  наварить.
Та  й  волонтери  меблі  подарили,
Допомагала  влада,  щоб  прожить.

Переселенеці  ми  і  почали  життя  з  нічого.
Потрібно  діток  якось  захистить,
Щоб  знов  вони  могли  ходить  до  школи  -
Тож  буду  я  для  цього  все  робить.

А  ще  потрібно  важко  працювати,
Щоб  дітки  необділені  були.
Так  склалось,  що  змогла  в  сім’ю  я  взяти
Двох  донечок,  щоб  разом  ми  жили.

Світлана:

Помер  дідусь,  якого  ми  любили,
З  яким  жили  в  Херсоні  ми  раніш.
Там  рідний  дім,  там  в  школу  ми  ходили
І  все  для  нас  там  було  наймиліш.

З  сестрою  вдвох,  щей  братика  ми  маєм:
До  нас  він  часто  в  гості  приїзджа,  
То  Леся  і  йому  допомагає,
Бо  часом  у  кишені  -  ні  гроша.

Він  вже  дорослий  і  закінчив  школу,
І  далі  вчиться.  Він  у  нас  -  студент.
Всі  разом,  не  розлучимось  ніколи  -
Я  впевнена  на  сто  один  процент.

Альона:

Велика  в  нас  зібралася  команда,
Але  ми  миримось  і  дружимо  усі.
Що  Леся  нас  взяла,  я  дуже  рада
І  стало  нам  легенько  на  душі.

По  господарству  ми  допомагаєм,
Я  можу,  навіть,  їсти  наварить
І  за  уроки  разом  всі  сідаєм,
Допомагає  Леся  нам  їх  вчить.

Тож  зараз  в  нас  сім’я  –  велика  й  дружна,
А  з  Дімою,  аж  семеро  дітей.
Запрошуєм  у  гості,  любі  друзі.
Ми  раді  бачити  усіх  гостей.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853141
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.10.2019
автор: Ольга Калина