Пішла боронити Батьківщину
Ода - присвята медсестрам,
захисницям, які
загинули на сході)
***
Пізньою весною, в квітучім садочку,
Ненька вишивала донечці сорочку,
Там роду оберіг - маки червоненькі,
Листочки біля них, ніжні зелененькі,
Все від злого ока і думок гнівливих,
Символ - пам`ять роду, всіх бійців загиблих.
Сонце припікало, матінці на плечі,
Душеньку втішали лепети лелечі,
Рясно в вишиванці синенькі волошки,
Хоч й пристала нині, вишию, ще трошки.
В жіночій сорочці… Цвіт - символ вірності,
Краси душевної, тепла й ніжності,
Лозу виноградну, як знак родючості,
А грона багаті - то щастя й радості.
Увірвався вітер, до саду вразливо,
Привіталась доня, сказала сміливо,
-Ой, піду я, ненько, на схід воювати,
Зісковзнула голка, заплакала мати,
Та й вже до заручин, готова сорочка,
Й стрічки прив`язала до твого віночка.
Рушники вишиті, давно на весілля,
Чи й закінчиться, це московське свавілля?
Чи й думала мати дівча – патріотка?
Хоч згадка про діда - у шафі пілотка,
Вмовляла й кричала – Не йди, не йди, доню,
В ніжних очах сльози, цілунки в долоню,
-Я, вже й придивлялась на весільну сукню,
Куди поспішаєш, це ж життя в безодню!
Весь пташиний щебет, замовк на хвилину,
Обіймала ненька, як малу дитину,
Ні, не проводжала, лиш вслід подивилась,
Ой, коли ж підросла? Біль в серці… змирилась.
Пливли чорні хмари, все туди, до сходу,
Думки немов в річці, не знаючи броду,
Змарніле обличчя, сива голіво́нька,
Сьогодні чому, мені не дзвонить донька?
Так вночі гриміло, розгулявся вихор,
Ранком небо сіре, падав дощик тихо,
Мабуть втішав душу, ніченьку не спала,
Думи… все до сходу, біду відчувала.
То осені вада… рано впало листя,
Молитву читала, донечко озвися!
У вікно стук гучний… молода пташина,
Надіслала звістку, здригнулась хатина,
Ота клята куля, серце зупинила,
Вона ж молоденька, в чому ж завинила?
Красуня дівчина в білому халаті,
В надії на щастя, всі ж думки крилаті....
Тіло заніміле… тягнулось до світла,
Сили покинули… хапала повітря,
Бути ні, не може! Скажи за що Боже?
Відібрав дитину, так робить негоже!
Пішла ж боронити свою Батьківщину,
Спасати воїнів - теж чиюсь дитину!
Боже, скільки років ворони літають,
Люди, геть безвинні… бідують, страждають.
Все село зібралось, припадало в горі,
Зупинились в журбі - пінні хвилі в морі,
Віра в щасті жити, все ж прийде розплата,
Не обійде – знаю, кремлівського ката.
В безкрайньому небі летіла лелека,
Не вернеться птаха - дорога далека,
У чорній хустині, мовить мати долі,
Хотіло ж ангелятко, жити на волі,
Не гріх - то є люди! Любить землю рідну!
Загинула доня… за Неньку – Україну!
Жовтень 2019р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852581
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.10.2019
автор: Ніна Незламна