не примушуй мене говорити,
я не можу, як плаче душа
і мовчати єдиний рятунок...
....
бо совість навіть мідного гроша,
із бурі не вартує, пронеслася,
із лютих сварок, пустка лихоліть,
де дощ то сльози тим кінцем розп/ятим,
де за своє у кожного болить...
в шаленому пориві обійняти...
аж ні, мовчу, не вмію говорить.
мовчання - золото, що вміє лікувати,
от тільки розуміння твоє спить...
і всі емоції укотре , знов по колу...
розбитий посуд зморених надій...
у запалі таке безкрайнє поле
спустошене, пронісся буревій...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852076
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2019
автор: Квітка))