Вона дивилася перед собою та робила вигляд, що не чує жінки, яка її кляла на чому світ стоїть.
– Це ж треба таке, кожного дня ти тут з дитиною! На роботу шуруй, нехристь. То через вас Ісуса вбили. Не дурно кажуть, що старий циган викував цвяхи, якими Ісуса розпинали і ви від того часу світами й бродите. Ти й оті твої подруги, що кажуть: «Дай ручку позолочу».
Коліжанки з місця на місце бігають, до дівчат молодих пристають, про принців на білих конях розказують, а якщо їм відмовляють, то й клянуть.
От і я тебе сьогодні прокляну. Бо серце болить, жаль на дитину дивитися, вона ж ні в чому невинна.
Воно ж в тебе спить так цілий день, а вже над вечір починає рухатися й очі розкриває. Не стидно гроші збирати? Одинока мати… Та вас тут цілий табун вечором під тим вокзалом. Подивіться тільки на ту Матір. Бл*дь остання, от тобі й мати.
Зараз службу викличу, хай дитину в інтернат заберуть, а то воно, як чортиня, не зрозуміти чи то хлопчик чи дівчинка?
Після цих слів циганка вирішила вклинитися й сказала, що це дівчинка і яка їй взагалі різниця до чужих дітей.
– Мене ж твої діти не обходять. У дитини все є, що треба. Ти за своїми краще дивися, а не кричи тут.
– Та я ще не кричала. Я ще не так можу.
– Знаю, що ти там можеш. Краще б пару гривень дала, якщо дитини шкода, а то моралі читати кожен може, а от помогти грошима – то інше.
– То ти ще хамка, будеш мені про роботу говорити й тикати. У мене того стажу вже років двадцять п’ять. То ти ж певно й трудової не маєш?
– Моя трудова – то життя.
– Ну–ну! Певно в тебе того стажу море…
– У мене був один чоловік і то його дитина Тсера, якщо тебе цей стаж цікавить. Його, до речі, вже немає в живих.
– Ой, як це ми заговорили. Ти ще тут скажи, що в церкву ходиш…
– Мене туди не впускають, я під нею із простягнутою рукою з дитиною сиджу, мені сам Бог гроші дає, його там також у тій церкві немає. Він давно ромами опікується. У нас з українцями багато спільного, але хіба ти про це знаєш?
– І що в нас спільного? Та ви хліба в житті не виростили.
– Нас ненавидять вже багато років. Концтабори, переслідування, голокост, легенди й стереотипи.
– Зараз поліція приїде, от тоді й будуть стереотипи.
– Та то ти ж в нас ходячий стереотип. Між іншим, то ваші дівчата вже давно на панелях і мені їх шкода, а для тебе вони сміття, або як ти сказала – бл*ді.
– Йой, як вона заговорила, вже всіх українок ображаєш. Давай шуруй звідси! Яка совісна.
– Ну тоді мені вже пора, старенька. Щастя й здоров’я тобі.
– Ще й кляне. Забирай своє чортеня й геть з відси!
– Та вже йду…
Після цього циганка далі нічого не чула, чи то вдавала, що не чує. Міцніше пригорнула дитину до себе й, дочекавшись подруг циганок, пішла разом із ними. Мале, щось зашморгало собі під ніс.
– Тихенько, Тсера, все добре.
Можливо, зовсім не дивно, що циганок називають відьмами. Вони ж підійшли якраз вчасно, як завжди, вчасно, або ж це зовсім ніяка не магія, а спосіб виживання й давня злагоджена система буття ромів.
20.10.2019
© Богдан Кухта
_________________________________________________
Більше тут - Богдан Кухта (Авторська сторінка)
#Проза, #БогданКухта
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852040
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2019
автор: Kukhta Bohdan