Ти вимагаєш золота. Золота! Направду немовби циган.
А я восени кручуся як дзига, зриваючи урожай.
З верхівок дерев ворони турбуються, чи я нарешті оклигав.
А ти на втому мою зважаєш двояко. Тому не зважай!
І хай тобі м'яко постелиться в ноги багнюка усього світу,
І хай тобі буде, людська дитино, душа моя за ніщо,
Та стрінемось конче лице до лиця за словом Нового Завіту,
Якщо з твого праху горшків не ліпитимуть. Оце вже якщо!
Якщо ж я тебе до скону свого, чи твого поклянуся любити,
Бо, врешті, усяке трапляється у світі вимогливих клятв,
Зачну тобі в очі пилюкою кидати, у вуха настирно вити,
Щоб згодом вступитися в вічності: у нещасті нещасний цей свят!
А ти вимагаєш золота, золота, додолу, дотла, до кишень!
Лишень грудей собі не розбий отак, криком пустим в ніку́ди.
Як втомишся восени на мене й на листя опале гаяти день -
Іди між люди!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851254
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.10.2019
автор: