Йде втомлено, зігнувшись, літня жінка,
Вдивляючись у мжичку крізь літа.
Чомусь вони промчали надто стрімко,
А на душі самотність і сльота.
На білі коси напнута хустинка.
Вкриває плечі паморозь густа.
Хитається від вітру, мов билинка.
Лише шепочуть щось її вуста.
– Дозволь спитати, з ким ти розмовляєш?
Кому свою довірила печаль?
Мабуть, вітрам? То, що ж розповідаєш?
Чому в очах такий пекучий жаль?
– А може в тебе сповідь перед Богом?
Так, так! Бо раптом висохла сльоза.
– Постій ще трохи! Не спіши в дорогу.
Хіба не байдуже що я тобі чужа?
Тебе впізнала серед перехожих.
– Іди-но, змерзлі руки пригорну.
Ти майже на мою бабусю схожа,
Яка пішла навіки за межу.
– Тож подаруй хоча б одну хвилинку!
Посидь зі мною, хай я і чужа.
– Скажи, чому на серці в мене гірко?
Чому так плаче зранена душа?
– Куди ідеш і де твоя домівка?
Адже вкриває даль густа імла.
– Дивись! Дощем розмита вже стежинка...
Та ти мовчиш. Згубилися слова.
Спішиш у ніч! Хоча і неквапливо.
Зболілих ніг - невпевнена хода.
Вже на межі твоя життєва нива.
Ось, ось тонка обірветься струна.
Йде втомлено, зігнувшись, літня жінка...
05. 11. 2019 Л. Маковей (Л. Сахмак)
Фото з інтернету
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850582
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.10.2019
автор: laura1