Як за обрієм сонце зникало,
познайомились вдруге ми з ним.
В пам'ять врізався дядько Михайло
товариським, хоч десь — мовчазним.
Власна місія в нього і ніша.
У під'їзді й будинку, дворі:
він — старійшина, наш дядько Міша.
Чатовий — від зорі до зорі.
Все було: і в міліції служба,
і водійство й гарячий Ташкент.
А тепер, хоч і спізнена — дружба.
Перед ним я знімаю кашкет.
Міг би впасти, згубитися в буднях,
в метушні й у монисті з досад.
Дядько Міша — ще той галабурдник
і джиґун* у свої сімдесят.
На лайливе слівце часом гострий,
кругловидий, рум'яний сусід.
У компаніях бажаним гостем
завжди буде такий для усіх.
Біс в ребрі** десь пробитися мусів:
напідпитку під вікнами він
став директором трьох землетрусів,
за сумісництвом із чатовим.
Все було: і трава зеленіша,
замість лисини — чуб, стан стрункий.
Вічно юний, ввійшов дядько Міша
в днів моїх золоті сторінки.
Сашко Обрій.
* ловелас, бабій.
** від приказки "сивина - в бороду, біс - в ребро".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850564
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.10.2019
автор: Олександр Обрій