Отой, що в мені сидить,
Не знаю, коли він сів.
Та тепер не кидає мене ні на мить,
Без нього я зразу б зомлів.
Він сильніший, ніж я, в нього все в світі є,
Хоч на вигляд нічого нема,
Його ім’я не знаю, воно не моє –
В нього літо, а в мене зима.
Якщо в мене немає – він принесе,
Але вже без обгортки, прикрас…
Скаже: «На, роздивися, приміряй усе,
І скажи: чи це справді для нас?».
Не диктує – упевнено все робить сам,
Як не слухаю – просто мовчить.
Ніколи не скаже мені: «Не віддам!»,
І не понавчає, як жить.
Замість того розставить усе по місцях,
А сам тихо у кожному з них,
І все, що його – нам обом до лиця,
І добрих затії, і злих.
Про мене, звичайно, він знає усе,
Навіть те, про що думаю я.
Надіюсь на нього вже більш, ніж на себе,
Для мене він так, як сім’я.
Зранку перший встає, і вже десь побував,
За ним я потихенько встаю.
Як вже часто в собі я його впізнавав,
Може ним я слухняно стаю?
От тільки не знаю, що буде коли
Я помру. Він зі мною помре?
Чи може врятує мене від імли?
Мов до себе навік забере?
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850108
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.10.2019
автор: Щєпкін Сергій