Вночі, в осінню сумну мить,
коли душа нічого так не хоче.
Сиджу один я на балконі в той час,коли шепоче вітер щось.
Дивлюсь на темне, злеє небо,і мрію швидко так взлетіть.
У зорях видно їх свободу,душевну радість і тепло.
А на мені лише кайдани,що серцю не дають взлетіть.
Бо хочу я лише свободи,гармонії,що її нема,і чашку чаю солодкого.
Але кайдани стримують,ганьбують,бо життя,воно таке.
Невже мені їх не зламати? Та ні!
Мені лише б хвилину!
Щоб маски зняти із лиця.
Пройшла хвилина,зірковий час минув і знову маю маску одягнути.
Аби ніхто не здогадавсь,що щастя має лише той,хто маску скинув та сховав.
Не можу зрушитись душею,бо стримують її закони,порядки й правила суворі, стереотипи дуже різні.
З’явився той,кого ви знали,але ж насправді інший він!
Бо ж мовчання це частеє,виникає поневолі.
Сиджу,дивлюся у вікно,а дощ,ніби розуміє мою тривогу,
біжить з хвилини на хвилину.
Ну от і знову,душа болить,а тіло робить.
Аби усі визнали тебе,і те,що ти - не робот,а людина!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849582
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.09.2019
автор: Ілля Шуменко