[b][i] Ганна Демиденко [/i][/b]
[b] «Життя – не сон»[/b]
[i][b]Поезія[/b][/i]
[u]Вінниця– 2014[/u]
[u][b]ТОВ «ТВОРИ»[/b][/u]
(об'єм - 268 сторінок)
З автором Ганною Демиденко були знайомі певний час віртуально через сайт «Клуб Поезії». І ось прийшов час розвіртуалитись. Обох нас запросили на гостинну Волинь на п’яте щорічне зібрання літературно-мистецького коша «Ріднокрай». По мобілці домовились зустрітись в Києві в МакДональдзі на вокзальній площі. До відправлення нашого поїзда до Луцька був ще час. Наближаюсь до літнього майданчика знаменитого «ресторану швидкого харчування» і сам собі думаю – як же я знайду пані Ганну, яку ніколи в очі не бачив, та ще й серед такого юрмиська людей? Адже даний київський заклад увійшов до трійки найбільш відвідуваних у світі серед 34 тисяч фастфудів цієї мережі - за рік тут обслуговують 2,5 мільйонів клієнтів. Підходжу ближче. На відкритій терасі під червоними парасолями з характерною розкаряченою жовтою літерою «М» бачу масу людей. Хтось їсть, хтось п’є, хтось з кимось розмовляє, хтось говорить по телефону, хтось сміється. І лише одна жінка сидить за столиком і щось пише в блокноті. Я сміливо наблизився до неї, і моє припущення справдилось. Це дійсно, виявилася Ганна Демиденко. Вона записувала черговий вірш!! Так і зафіксувалася в моїй пам’яті ця картинка-символ [b]«людина, яка пише»[/b].
Отоді-то Ганна Петрівна й презентувала мені найсвіжішу (вже шосту) свою поетичну збірку «Життя – не сон».
-------------------
Книга чудово виглядає – тверда палітурка (!), офсетний папір, гарний цифровий друк, доладний шрифт, симпатичне художнє оформлення.
Зміст збірки окреслює чотири розділи. В першому підібрано вірші про Жінку, про Материнство. Тут вміщено і вірші-роздуми, і вірші-розповіді, і балади*. В другому – пейзажна лірика. Третій містить твори про війну на Донбасі. Четвертий – любовна лірика.
------------------
Автор добре володіє поетичною технікою – рими різноманітні, ритм метрика чітка і розмаїта. В віршах пані Ганни часто зустрічав речення, які являли собою цілу строфу. А це потребує неабиякого вміння:
Наприклад, в вірші «За сільськими городами»(с.95)*
[i]Землю вкутає зморену
Нічка, тиха і зоряна,
Місяць, сріблом підкований,
Поведе її в сни,
Й зазвучить дивна музика,
Що наспівана музою,
Котра всіх переконує,
Що фінал то весни.
[/i]
Чи ось ще речення-строфа:
[i] Бавилось літечко
Вітром і тишею,
Колосом житечка,
Квітами пишними,
Грушами стиглими
З медом-принадами,
Росами сивими
І зорепадами.[/i]
«Стежка до осені»(с.97)
Авторка в одному з віршів зізнається, що все що бачить намагається записати в своїх віршах:
[i] За небокрай ховалися лелеки,
В повітрі ще висіли голоси…
У теплий край, незвіданий, далекий,
Птахи летіли і журбу несли.[/i]
…………..
[i]Бентежною стежиною стелились
Ті голоси на саме дно душі.
Я ж хочу, щоб їх крила не стомились
І втрапили в мої нові вірші.[/i]
«За небокрай ховалися лелеки»(с.103)
[b]
Людина, яка пише[/b] знаходить вихід емоцій і думок в любові або навіть пристрасті до письменництва. Як в перегрітому чайнику, вода відшукує вихід в вигляді пари, так і людина, яка пише в своїй творчості самореалізується або розряджається від переповненості почуттів, як позитивних, так і негативних, звільняється від напруження, знаходить розраду, полегшення страждань. В Ганни Демиденко болить душа через війну, і вона на цю тему багато пише:
[i] Димить земля… Горить пшениця…
Взяв пів Донбасу окупант…
Ніяк не хоче він спиниться…
Європа ж і глуха, й сліпа…[/i]
«Сьогодні дві в нас України»(с.188)
Чи ще:
[i]Тікають дні, біжить життя удаль,
Та біль матусі й трохи не вщухає,
Душа її і молиться, й рида…
Криниця горя в ній не висихає.[/i]
«Чоло її у ранній сивині»(с.203)
Чи ось іще (тут також велика строфа - одне речення):
[i]Коли тебе шматує біль-стріла
Подіями, що небо рвуть на сході,
І зморшка не одна в душі лягла,
І ти краплинкою себе відчув народу,
Накритого знов хвилею біди,
Який ще жде синівської підмоги,
Аби позбутися московської орди,
Шукай тоді туди свою дорогу![/i]
«Мусиш боронити волю»(с.239)
Ганна Демиденко –[b] людина, яка пише[/b] – молитовно звертається до Бога:
[i]І знову смерть. І знову кров…
Допоки, Всемогутній Боже?
Ти вчиш усіх, що є любов.
Чому ж спинити зло не можеш?[/i]
«Час настане для звитяг»(с.242)
[b]Людина, яка пише [/b]вірить і сподівається:
[i] Україна з горя посивіла:
Топче ворог землю її знов,
Та жива, жива душа і віра,
І надія, і свята любов.[/i]
«Кличе сурма»(с.204)
[b]Людина, яка пише[/b] згадує що було колись:
[i] Спить забуте село
Під покровом імлистого неба…
А колись же було,
А колись гарцювало, жило…
Скільки ж вод утекло,
А воно, мов колиска для тебе,
Хоч багато чого
У твоєму житті відбулось.[/i]
«Спить забуте село»(с.134)
На папері ми висловлюємо свої почуття, емоції і переживання, іноді заводимо щоденники, з якими ділимося наболілим, в віршах висловлюємо захоплення або скорботу, ненависть або любов.
[i]Я хочу стати піснею твоєю,
Від буднів щоб не черствіла душа,
Щоб називав коханою своєю,
І місця сумнівам не залишав.[/i]
«Я хочу стати сонечком для тебе»(с.254)
Чи ось ще про любов:
[i]Кохання – це дарунок долі й неба –
Велику владу має над людьми,
Коли народжується у душі потреба
Сказати світу: Я це Ми![/i]
«Таємницю я відкрила»(с.260)
Однак в більшості людей до листка паперу справа не доходить, у людини знаходяться рідні, друзі, товариші по службі чи по чарці, інші співрозмовники, з якими і вдається поділитись радісним чи наболілим.
Та лише людина, яка пише любується, наприклад, чарівним пейзажем і за допомогою слів на папері чи на екрані монітора занотовує враження:
[i] На струни осінь золото низала,
Коли почався перший падолист.
Щоранку сіре марево сповзало,
І журавлі у вирій подались.[/i]
«Перший падолист»(с.135)
Або ще:
[i] Темніють лапи бузини густі,
І шкіряться червонощокі груші,
Лоскоче ніжно серце мені й душу
Калинове намисто на кущі.[/i]
«Це час передосінньої пори» (с.69)
Або ще:
[i] В вікно моє вже сіробровий ранок
Крізь шибочку несміло заглядав,
І перший соловей своїм сопрано
На сонне листя звуки розкидав.[/i]
«В вікно моє вже сіробровий ранок» (с.68)
Людина, яка пише може сформулювати власну думку, і нехай ця думка не є оригінальною і вже до нас була не один раз вимовлена, але це переконання на основі власного життєвого досвіду і тому воно, трохи по-іншому висловлене, по-своєму унікальне:
[i] Життя – це бій, постійний і без правил,
Де ти і доля вийшли сам на сам,
Падіння й злети, і колючий гравій,
І ніжних пелюсток побачена краса.[/i]
«Життя – не сон» (с.4)
Чи таке переконання:
[i] Хіба сховатись можна від війни,
Коли підступний ворог землю топче,
Коли дітей вбивають без вини,
Коли сльоза турбує серце й очі?[/i]
«Хіба сховатись можна від війни?»(с.184)
Людина, яка пише закріпляє в віршованих рядках пережите, і тоді вірші ніби воскрешають зниклі миті життя. Творча діяльність направлена проти ентропії*.
Пам’ятаєте, як у Пушкіна:
«Без неприметного следа.
Мне было б грустно мир оставить.»
Чи як в поета Юрія Малого:
"…Хтось прагне зали́шить сліди у етері,
А хтось залишає сліди на папері…»
Чи от в Ганни Демиденко:
[i] Падав сивий мороз
На життєвий покос,
Від поезій і проз
Не відвикла.
Стука тихо не раз
Не одна – кілька фраз,
Запишу їх щораз,
Щоб не зникли.[/i]
«Скільки зим, скільки літ»(с.28)
Пишімо, браття! І будьмо!
----------------------------
* - в дужках назва вірша і номер сторінки в збірці.
*Бала́да — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом.
*Ентропія (фізика) — величина, яка в спостережуваних явищах і процесах характеризує знецінювання (розсіювання) енергії.
------------------
Євмен Бардаков
13.09.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848963
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.09.2019
автор: Віктор Ох