Майже століття вже минуло,
а знову хочу пригадати,
коли село моє, обпалене війною
безжально нищили загарбники-солдати.
Хати в диму, собаки виють,
а діти плачуть і кричать,
десь мати тужить... аж у вирій
до Господа гіркі слова її летять.
А старші діти похапцем до лісу
тягли корів, курей, ягнят,
ховали біль у димову завісу
заплаканих дитячих оченят.
Горіли скирди, вулиці горіли,
гриміли танки, скрежет, гвалт,
земля здригалася…лишились обеліски.
тобі вклоняюсь, визволитель наш, солдат!
Про ті роки пригадуєм частенько,
Бабусі й досі сняться сни страшні.
Моя Держово! Україно-ненько!
Живи у славі, мирі і добрі!
Було всього в нас, бідно і багато
родила нива хліба у степу,
селяни мріяли, трудилися завзято,
щоб відродить своє село.
З руїн підняти, травами встелити,
щоб все навкруг співало і цвіло,
у щасті й мирі завжди жити,
аби війни ніколи не було.
Автор: Зоя Журавка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848655
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2019
автор: Зоя Журавка