#дещоособистапроза

Із  приходом  осені  я  кожного  холодного  ранку  прокидаюся  дещо  спантеличеною.  Я  перекидаюся  на  лівий  бік  (адже  змалечку  звикла  спати  на  правому)  і  спросоння  намагаюся  знайти  Тебе  рукою.  Мені  хотілося  б  притулитися  до  Тебе  і  зігрітися,  а  не  шукати  плед  і  кутатися  в  нього  знову  й  знову.  Я  хотіла  б  заварити  дві  чашки  кави,  а  не  одну,  самотню.  Якби  Ти  був  поруч,  то  я  не  дивилася  б  пустими  очима  у  вікно,  не  рахувала  би,  скільки  повз  наш  будинок  пройшло  людей  і  скільки  разів  спіткнувся  той    паркувальник,  який  так  старанно  заробляє  гроші.  Я  не  ходила  би  кругами  по  кімнаті,  шукаючи,  де  цього  разу  я  поклала  свої  окуляри.  Хммм…  Адже  кожного  разу  знаходиш  їх  мені  саме  Ти.  А  ще,  якби  Ти  був  поруч,  я  би  не  гадала,  що  цього  разу  приготувати  на  обід,  бо  з  Тобою  завжди  все  відомо.  Певно,  якби  я  не  була  сама,  я  би  не  прочитала  дюжину  книг  і  не  передивилася  сотні  фільмів.  Ба  більше,  я  би  не  закінчила  вишивати  картинку  на  майбутню  Нашу  кухню  і  не  домалювала  би  ті  картини,  які  мають  прикрасити  стіни  Нашого  житла.  Дивна  річ  —  самотність.  Хтось  скаже,  що  люди  самотні  тоді,  коли  вони  не  мають  з  ким  поділити  свої  переживання,  не  знають  у  кого  попросити  допомоги,  або  ж  до  кого  спонтанно  прийти  ввечері  з  вином  та  виноградом.  Інші  гадають,  що  люди  самотні  тоді,  коли  вони  мають  у  серванті  лише  одну  чашку,  одну  вилку  і  ложку,  одну  тарілку  та  один  бокал.  Чомусь  усі  асоціюють  самотність  із  повною  відсутністю  людей  у  чиємусь  житті.  Проте  я  гадаю,  що  це  не  так.  Я  самотня  лише  тоді,  коли  я  говорю  до  стін,  до  картин  і  до  телефона,  у  якому  Твої  фото.  Але  із  першим  звуком  провернення  ключа  у  замковій  шпарині  ця  всіма  недолюблена  пані  Самотність  швидко  зникає.  Дім  наповнюється  іншим  повітрям,  іншими  звуками,  іншою  атмосферою  і  іншою  мною.  Із  Твоїм  приходом  усе  стає  рідним  і  таким  необхідним.  І  цього  разу  (хоч  і  не  кави)  я  заварюю  дві  чашки,  а  не  одну.  Тепер  я  не  боюся  всміхатися,  жартувати,  говорити  безліч  дурниць  і  розумних  речей,  адже  я  знаю,  що  їх  чують  не  лише  кутки,  квіти  і  меблі,  їх  чуєш  Ти.  Ми  багато  говоримо,  перш  ніж  знову  лягаємо.  Перш  ніж  вимикаємо  світло,  Ми  знімаємо  із  себе  терпкість  прожитого  дня  і  кислоту,  впитану  від  міста.  Ти  знову  лягаєш  ліворуч  від  мене  і  повертаєшся  спиною,  бо  так  Тобі  простіше  заснути.  Я  обіймаю  твою  широку  спину  і  також  від  вертаюсь  від  Тебе,  бо  так  я  звикла  з  дитинства.  Я  крізь  сон  відчуваю  Твоє  дихання  і  Твої  рухи.  Я  відчуваю,  коли  Твоя  рука  торкається  мого  тіла.  Але  я  продовжую  спати,  щоб  зранку  знову  прокинутись  самотньою…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848445
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.09.2019
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska