Про дитинство

Дитинство  пройшло  вже,  і  юність  минає.  
І  назад,  в  минуле  дороги  немає.
Лишились  тільки  спогади  яскраві,  веселі  та  не  дуже.  
Одні  так  хочеться  забути,  за  іншими  сумую  дуже.  

Пам'ятаю  дитинство,  пам'ятаю  батька,
Як  він  катав  мене  на  спині,  як  конячка,
І  як  в  його  теплих  обіймах  лежала  ‒
В  ту  мить  я  неначе  на  небі  літала.

Пам'ятаю,  як  ми  з  сестричкою  грались  в  лікарів,
Лікували  іграшкових  тварин  і  живих  котів.
Пам'ятаю,  як  будувала  халабуди.
Я  могла  там  цілісінькими  днями  бути.

Пам'ятаю,  як  у  школу  ходила,
Як  танцівницею  стати  хотіла.
Пам'ятаю  свій  веселий,  дружний  клас,
Як  ми  грали  в  «море  волнуется  раз».

В  санаторії,  лікарні  частенько  приїжджала
І  процедури  найрізноманітніші  приймала.
Найгіршими  були  ненависні  грязюки,  
Коли  вимазували  ноги,  спину  й  руки.

В  одному  санаторії  був  такий  куточок,
Де  так  ніжно  белькотів  малесенький  струмочок.  
Я  слухала,  як  він  свою  музику  чарівну  грає,
Ніби  соловейко  в  садочку  проникливо  співає.

По  санаторію  гуляла,
Яскраві  ракушки  збирала.
Любила  дикий  виноград  обривати
Й  комиш  золотавий  розглядати.

Пам'ятаю  іншу  школу,  яка  рідною  для  мене  стала.
Пам'ятаю  вчителів,  я  з  ними  інколи  дискутувала  
І  як  питала  в  них  про  те,  про  се.
Мене  цікавило  практично  все.

Я  вчилася  іскристо  та  завзято,  мов  вулкан.
Знання  для  мене  ‒  це  чудовий,  світлий  океан.
Хтось  поринає  в  нього  з  головою,
А  хтось  лише  торкається  рукою.

Коли  на  фото  однокласників  дивлюся,
Здається,  не  витримаю  й  от-от  зірвуся.  
Й  серце  обливалося  невимовними  сльозами.
Беззвучний  крик:  «Я  так  хотіла  бути  поруч  з  вами!».

На  перервах  я  їм  лише  тупий  «привіт»  казала.
Підійти  й  поговорити  сміливості  не  мала.
Боялася,  що  будуть  обзивати,
Із  моїх  рухів  будуть  кепкувати.

Після  школи  малювала  сукні,  гуляла  в  ігри.
Ввечері  дивилась  всілякі  передачі  й  фільми.
Коротше  кажучи,  марнувала  дні.
Проходили  дарма  навіть  вихідні.

І  ніколи  не  забуду  літа  одного,
Тому  що  практично  змарнувала  я  його.
Могла  годинами  сидіти  у  лісочку,
В  своєму  затишному  й  любому  куточку.

Коли  приходила  туди,  знімала  маску
І  ніби  потрапляла  у  безглузду  пастку.
Була  депресія:  я  не  хотіла  геть  нічого,
І  серце  розривалося  від  відчаю  німого.

Скінчилось  літо  ‒  знову  в  школу  почала  ходити.
Сказала:  «Зупинися:  так  не  можна  далі  жити».
На  світі  є  й  гірші  випадки,  ніж  я.
Дружна,  добра  й  гарна  в  мене  є  сім'я.

І  я  змінилася,  стала  трошки  краще,
Знову  почала  надіятись  на  краще.
Яскраве  й  тепле  сонечко,  світи  для  всіх,  лагідно  світи!
З  тобою  хочу  відкривати  нові,  незвідані  світи.

Відкрила  очі,  так  легко  й  широко  відкрила.
Ніби  небеса  мені  подарували  крила.
Тепер,  як  птах,  у  небі  високо  літаю,
По-справжньому  ціною  те,  що  зараз  маю.

І  я  на  цій  Землі  живу,  і  далі  буду  жить.
І  тільки  час,  на  жаль,  не  зупинити  ні  на  мить.
І  на  життя  вже  скаржитись  не  буду.
Те,  що  було  ‒  ніколи  не  забуду.

                                                                                                                                                                                                                                                                               21.04.2015

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848345
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.09.2019
автор: Оля Тимошенко