Колись сіятиме якась
Примхлива зірка
Здаля так тьмяно, менша,
Ніж піщинка,
Тоді ми і дізнаємось,
Яка ж ти жінка.
Бо, хоч тебе і з космосу
Жбурнули сильно,
А на ногах мереживо
Стискає щільно,
Губами доведеш ти світ
До божевілля.
З твоїм байдужим тілом зможем
Зіштовхнутись.
Погребуєм нечулих стегон
Ми торкнутись,
Порочні ж вигуки нас змусять
Відсахнутись.
Не треба так. Від страху ти
В кільце згорнешся
Над урожайним полем, хтиво
Озирнешся
Й з гіркою тайною до вуха
Підкрадешся.
На спеці по руках твоїх
Біжать краплини;
Тремтить твоя сорочка
Безупинно,
Як надсерця, що хтось тобі
Під ноги кинув.
Волосся випнувши й прогнувшись,
Ти ковтаєш
З неясності, яку попід
Губою маєш,
І ніжну слину з оргією
Випускаєш.
Колись цю жінку не назвали б
Ми тобою –
Коли, на матір спершись,
Ще малою
Проводила по грудях ротом
Ти з жагою.
Тобі в обличчя рине
Грандіозно.
Оголене… дівча… дитина
Ронить сльози,
А твій живіт велично
Пнеться в космос.
[url="http://t.me/o_fediienko"]Підписатися на Телеграм-канал[/url]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847074
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 04.09.2019
автор: o.fediienko