Не думаю. Забуваю. Потопити все у собі. Знову ніч. Коли настала? Коли закінчився день? За вікном тиша і білий сніг. Я ― чи не я? Ким є той хлопець у дзеркалі з пустими, скляними очима і блідими вустами? Торкаюся долонею матової поверхні. Холодна і гладка. На кухні кипить чайник. Треба виключити ― думаю.
Простягнена долоня, таблетка, таблетки, скільки... чи це важливо? П'ю воду. На ліжку розкидана постіль. На стінах і стелі веселі тіні. Скільки років, скільки днів... А може вчора? Фіолетове світло, мертві очі на застиглих обличчях. Густий туман. Життя з тієї сторони “живих”. Ізоляція.
Чи коли-небуть звільнюся із тих спогадів і чи зможу жити як колись? Чи захочу? Що відчував коли закривалися за мною двері закладу для психічнохворих? Боявся ступити крок у нову дійсність. Як до цього дійшло? Чому ніхто мені не допоміг?
Не хотів жити. Дивний стан, дивне відчуття легкості і втрата відчуття часу. Все перестає рахуватися, не можна плакати, не відчувається біль і страх. Нічого. Є лише бажання, аби відійти. Спочатку підсвідоме, але потім лише воно є і лише воно має сенс. Знищував себе, так ніби когось чужого і ненависного. Мусив! Неймовірно, як легко помирати. Не боявся смерті, не існувало поняття болю. Пам'ятаю... ванну, гострий скальпель і вени. Потім два глибокі порізи! Вивчав себе стоячи з боку ― смішне відчуття: кров, вільно пливе, темна і густа ― думав ліниво. Відчував здивування, що це все, що так правильно. Це неправда, що людина помираючи бачить все своє життя. Широко відкривав очі, аби бачити до кінця. Повільно огортав мене сон. З трудом стримував позіхання. Потім ― не знаю, з якого моменту ― дикий жаль, спротив... Потім тьма...
Коли відкрив очі, було ясно. Ясно. Мозок з трудом реєстрував дійсність. Повільно. До правої руки під'єднана крапельниця. Ліва рука перемотана і знерухомлена.
Важкі повіки падають на очі, хоча хочуть бачити, чути і що-небуть зрозуміти. Дивний туман. З пустоти виринають якісь постаті, викривлені обличчя, кров, море крові. Хочу кричати, втікати... пустота, морок.
Довго боровся за своє право на смерть. Пробував зірвати ремені, витягнути з жил крапельниці. Потім перестав. Повільно поверталася свідомість, а разом із нею біль. Довгі місяці лікування. Чому?! Хто дав їм право заставляти мене жити, повернути мене у цей жах.
Жив. Моє життя розпочалося у 23:30, але це вже не був я.
Був гарний, осінній ранок, коли висідав з автомобіля. Навколо парк. Як гарно. Синє небо. Сонце. Йшов вільно по килиму із жовтого листя. Кожен крок наближав мене до понурого, високого будинку із сірої цегли. Кожен крок наближає мене до місця, де маю залишитися на довгі дні, тижні, а може місяці і роки. Високі готичні вікна, грати і двері, котрі впускали мене лише в одну сторону, лише ― туди. Може тому, переступаючи поріг, сильно заплющив очі?
День перший
Перші хвилини. Кабінет лікаря, у якому чекав на результати аналізів. Стіл. Якісь дивно вигнуті крісла. Вікно, звісно, загратоване і ― пустка.
Що відчував, сидячи у цьому кабінеті? Що відчував, коли потім ― відповідаючи на питання лікаря ― зрозумів, що він не вірить жодному моєму слову, що все для нього є витвором хворої уяви. Навіть персональні дані, котрі подавав, ретельно звіряв зданими з документів! Нерозумне питання: “Чому ви це зробили?”, а потім нерозумне твердження: “Це неприпустимо!” Як лікар мало розуміє ― подумав ― як легко знаходить відповіді. Не має поняття, як довго боровся, поки не прийшов день коли зрозумів, що це кінець. Що там буде лише ніч, після якої не настане світанок, навіть той найгірший. Це розпачлива відвага! Чи замислюється лікар, чому самогубці ― коли вдається їх врятувати ― більше не наважуються повторити спробу? Чи не тому, що раптом зрозуміли, що для них означає життя?! Чи раптом розв'язали всі свої проблеми, позбулися страху?! Ні, нічого подібного! Вони просто згоріли тоді, тієї миті. Вони вже не мають сил, аби ще раз кинути виклик смерті. Це ціла правда, котрої ви не розумієте. А я... чи спробую ще раз? Не знаю... Чому це зробив? Можливо колись розповім... можливо спробую це пояснити... Можливо зрозумієте колись!
Тепер сидимо навпроти, не розумієючи один одного. Два знаки питання. Чи коли-небуть світ таких людей, як лікар, стане знову моїм?
Потім чергування.
Зацікавлені очі медсестер. Шафи блищать. Таці з ліками, в куті вага. Так добре знайомий мені інтер'єр. Образ з минулого життя. Тоді був з тієї самої сторони що вони, люди у білих халатах. Боровся за чуже життя ― сьогодні борються за моє. Зріст, вага, температура. Запис у медкарті і прикріплення її до історії хвороби, у котру дивляться із цікавістю.
Потім відділення.
Довгий вузький коридор, викладений червоним килимом. На стіні годинник. Безцільно і механічно відмірює час, котрий тут перестає рахуватися. По обидва боки двері без дверей. Зал. Великий і малий. Тісно поставлені залізні, ліжка, шафки. Вікна загратовані.
Люди ― тіні з мертвими рисами обличчя, блідими вустами і очима які спрямовані тупо вперед. Боявся, так, боявся тих людей. Зародився у мені бунт і питання, чому закрили мене разом із ними. Адже я відчуваю, знаю, що я є! Що можуть мати спільного зі мною, ті дивні створіння?!
Потім, значно пізніше почав соромитися свого страху. І того, що осмілився вважати себе за кращого від них! Перестав боятися. У сірій масі почав пізнавати людей. Почав жити життям відділення, його ритмом, віддихом. Придивився у його тло. Але це було потім.
Спочатку був бунт, страх. Пізнавання. Фіолетове світло. Крик і плач.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847023
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.09.2019
автор: Льорд