Усе це сталося давно,
Коли мені лиш сім років було.
Звичайний вечір, здавалося, минав,
Коли мій тато помирав.
Всі плачуть, бігають, мов божевільні,
Не розуміючи, куди іти та що робити.
Бабуся плакала: «О лікарю, врятуйте мого сина!».
А я все розуміла і теж із ними плакала.
Аж раптом майнула думка в голові:
«Я вам не вірю! Ви всі брешете мені!».
Ой як же сильно захотілося мені
Побачити його в останній раз в житті.
І так тихенько, як маленька мишка,
Крадуся я до нього.
А він лежить на ліжку, мов мара.
А я дивлюсь, дивлюсь на нього.
Дивлюсь на очі зелені та глибокі,
На поблідніли вже вуста.
Ці сильні руки не обіймуть мене вже більш ніколи,
У поцілунках вже не відучується тепла.
«Не помирай, не помирай, тату!», ‒
Здається, я так голосно кричала.
«Не помирай, прошу, благаю!», ‒
Але насправді я лиш подумки все це казала.
Стояла я, мов вкопана у землю,
І поворухнутись не могла.
Боялася спугнуть ‒ хвилину цю небесну ‒
Останню мить його життя.
Невже нічого вже зробити, ні, не можу,
Аби не обірвалася ця ниточка життя!».
Але ж усе живе ‒ безсиле перед смертю,
Бо смерть ‒ частина кожного життя.
І от, ще мить ‒ усі заходять,
Мене звідти виводять.
«Ні, о ні! Помер мій тато...», ‒
От і все ‒ я не казала більш нічого.
І ось тепер, згадуючи це,
Я знову плачу, як дитя мале.
І тільки спогади веселі та сумні
Залишаться на все життя в моїй душі.
26 березня 2012 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846827
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 01.09.2019
автор: Оля Тимошенко