Дівчинка йде неочевидною стежкою,
Вона то зникає, то несподівано знову дає про себе знати.
Сонце дарує багато світла, щоб Дівчинка могла йти далі.
Але коли надходить ніч, обриси стежки стираються.
І в мить, коли все поринає у морок,
тисячі світлячків сідають обабіч стежини.
Дівчинка бачить свою стежку і йде нею далі.
На її шляху зустрічається каміння.
Іноді вона перечіпляється через нього і падає,
розбиваючи об нього коліна й долоні.
Вона плаче від болю і самотності, адже поряд нікого немає.
Хоча насправді є, вона просто не помічає їхньої присутності.
Захищається від сторонніх очей, доторків, розмов,
щоб не збитися з дороги.
Вона шукає листя подорожника на своїй вузькій стежці, на ходу прикладає його до розбитих колін і долоней.
Вона не звертає зі шляху ні за яких обставин,
Бо колись звернула всього на крок, крок, крок…-
І заблукала так, що майже забула про свою дорогу.
Вона пам’ятає про це, і не звертає більше нікуди,
пильно вдивляючись в свою стежку.
Коли коліна перестають нити від болю,
Вона йде швидше, радіє сонцю, птахам і світлячкам уночі.
Її радують дивовижні квіти, які часом трапляються на її шляху.
Вона бережно бере по насінинці із кожної квітки і знає,
Що колись обов’язково із цих насінинок проростуть її власні квіти.
В її власному Саду.
Біля ії власного Дому.
Вона даруватиме ці квіти людям, які приходитимуть до неї: кожен за своєю квіткою.
Та в її саду квіти не закінчаться ніколи.
Адже вона садитиме нові й нові, незліченну кількість нових запашних квітів.
Дівчинка щоразу думає про це, коли бачить дивовижну квітку на своєму шляху.
Вона приглядається: на якому ґрунті вона росте,
любить відкрите сонце чи затінок…
Все-все запам’ятовує.
І йде далі.
Іноді сонце стає надто пекучим, тоді якимось дивом,
прилітає Вітер, наче знає, що Дівчинка чекає на нього,
І їй стає легше.
Якось Вітер побачив, що вона нерухомо лежить під палючим сонцем.
Тоді він згріб до купи дощові хмари.
І Дівчинка розплющила очі.
Над нею пливло темно-сизе небо.
А вона обожнювала небо перед грозою.
Дівчинка лежала під дощем, щасливо підставляючи йому розбиті коліна, долоні.
Дощ тамував біль, і рани загоювались.
Дівчинка відчувала, як сили йти далі повертаються до неї.
Вона знала, що це все він – Вітер, і тихенько дякувала йому, коли він розчісував її волосся.
Якось вона втрапила в болото. І перед нею став вибір:
Потонути у ньому або вистрибнути зі своїх чобіт, які вона дуже любила.
І які допомагали їй рухатися швидше і безпечніше.
Вона вагалася, не знаючи як вчинити і що її чекає попереду.
Але рішення треба було приймати швидко.
І вона вистрибнула із чобіт на твердий ґрунт.
А чоботи пішли на дно: тихо і без опору, наче їх ніколи й не було.
Дівчинка поклала на місце, де чоботи потонули, насінинку своєї улюбленої квітки, полила її сльозами, подякувала чоботам за допомогу.
І рушила далі, не оглядаючись.
Вона не знала, що коли вона пішла, з тієї насінинки виріс дивовижно красивий кущ із квітами, які переливалися різними кольорами
і вдень, і вночі.
А Дівчинка все йшла і йшла. Часом падала. Знову підіймалася. Бігла. Падала. Підіймалася. Лежала. Вставала знову. Йшла.
Знову. Знову. Знову.
В якийсь момент вона помітила, що стежка її стала ширшою, тепер вона була чіткою.
Навколо росли не тільки квіти, але й прекрасні могутні дерева…
І верби, її улюблені плакучі верби, що погойдували своїми вітами в такт музиці вітру. Вітру, який завжди був поруч із Дівчинкою.
Вона опинилася серед величезної площі і раптом усвідомила, що прийшла саме в те місце, про яке мріяла і до якого так довго йшла.
Вона стала посеред цього Світу, її Світу і голосно закричала:
(мабуть, Вітрові).
А що саме можна почути, якщо прислухатися.
Завіса
Підіймається.
(Альона Хомко, 2019)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846442
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.08.2019
автор: Альона Хомко