Загубилось село посеред нескінченних гаїв,
Між соснових борів й полуниць серед зрошених трав,
Між високістю неба й простою банальністю справ
І лишилося світлом нетлінним на серці моїм.
Це сюди повертається птахів розчулених клин...
Вже й заквітчане літо доплітає барвистий вінок,
І дванадцять озер ще збирають проміння зірок
І купають його у блакиті прозорих мілин.
В світанкових садах заворожує спів солов’ їв,
Може, навіть, не спів, а зізнання землі цій в любові…
Під цим небом душа поринає в поля волошкові
Й проливаються щастям почуття найтепліші мої
До тієї стежини, по якій мене батько повів,
До пісні тієї, що любила захоплено мати,
До вишень доспілих край біленької рідної хати
Й до глибин найдорожчих, як диво, промовлених слів,
До першої книги, яку хтось не прибрав із полиці,
І до фото старого, на якому бабуся і дід,
Переживши часи, представляють собою мій рід
У своєму селі, у життя незабутній столиці.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845876
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.08.2019
автор: Людмила Пономаренко