Я - скептик. Звучить майже як на зібранні «АА» - «анонімних алкоголіків». Типу, я - такий-то, такий-то і я – скептик. Я не завжди був скептиком. Батьки вчили мене – потрібно довіряти людям, вчителі втовкмачували мені – потрібно довіряти людям і завжди казати правду. Я затямлював повчання із широко розплющеними карими очима з довгими пухнастими віями… О-о-о-о… Які то були очі… Які то були вії… мммм… «Зараз таких не роблять» - сказали б моя бабця. Так, очі в мене справді були завжди широко розплющені, світло-карі. За ту широку розплющеність у дитячому садочку я запопав образливе прізвисько «Окатий». Блін! Вони не були великі, вони не були витрішкуваті! Вони просто були широко розплющені. Можливо, щоб увібрати в себе якомога більше світу. Ні-ні, не світла))) Саме – світу… А вії… Довгі і пухнасті… Певне, вони були об’єктом заздрощів багатьох дівчаток, бо саме дівчатка найчастіше називали мене «Окатим». Образа на «Окатого» давно минула, правда, залишилась підсвідома неприязнь до імен: Надійка, Галинка, Тамара. Не до власників – до імен. Очі поступово стали примруженими (праве чомусь більше) і з карих перетворились на зрадливо-зелені (чому зрадливі – не знаю, «народная молва»…)
То про що це я? А, так… Я вбирав усі повчання із широко розплющеними карими очима, шморгав веснянкуватим носиком, прикривав ледь відкритий від задумливості ротик і подумки присягався сам собі завжди говорити лише правду і довіряти та вірити людям, бо «… людина – це звучить гордо» і т.д., і т.п. бла-бла-бла…
«Синку, коли кажеш правду, то тебе не карають. Карають за брехню…» - і широко розплющені оченята дивилися щиро-щиро, і я казав: «Так, це я». Так було, коли випадково розілляв білу фарбу на червону підлогу і розвазюкав, стараючись витерти; коли ненароком спалив сіно, намагаючись з’ясувати – горітиме чи ні; коли ненавмисне розбив шибку в дверях, випробовуючи замах хокейної ключки…)». Я щиро вірив – ось воно, правда, і мої виразні карі очі творять чудеса і… батьківський ремінь витанцьовував на моїх сідницях. О-о-о-о… що то були за… Ні, про сідниці – не варто)
«Хлопчику, чому ти запізнився до школи на ранкову зарядку? Треба казати правду, напиши в пояснювальній записці, чому. Тільки правду.» І я, неофіт щирості і довіри, людям писав: «Я, такий-то і такий-то, запізнився на ранкову зарядку тому, що я й зовсім не збирався на неї приходити, бо вважаю це марною тратою часу, яка не додасть мені ні здорового тіла, ні здорового духу, а тільки завадить виспатись, бо потрібно вставати на півгодини раніше…». О, як широко я розплющував очі і усміхався, коли віддавав ту пояснювальну директрисі… Я – герой, я єдиний не займався крутійством, а написав щиру правду, за яку не карають, бо…
Батька викликали до школи і його тугий ремінь знову стрічався з моїми сідницями у дзвінких поцілунках…
«Шановні учні, ви повинні здати по п’ять копійок у фонд миру на допомогу голодуючим дітям Зімбабве (Камеруну, Конго, Намібії…)», - казав вчитель військової підготовки. І я, щирий вболівальник за важке дитинство діток Чорного континенту, найпершим тягнув долоньку з мідяком, не забувши при цьому щиро і широко розплющити очі. Та ще, сповненим гордості за свій внесок у боротьбу проти світового імперіалізму-колоніалізму, додавав: «Мо’ харчів ще яких принести? Голодують же».
«Ні! Тільки гроші», - сухо відрубував військовий керівник, швиденько перераховував мідяки та йшов через дорогу у продмаг і купував портвейн «777», знаний в народі, як «Три топора». Певне, африканські діти не тільки голодували, а ще й страждали від спраги.
Я – скептик. Чи то батьківський ремінь зробив мене скептиком, чи то широко розплющені очі почали страждати від пересихання...
Я – скептик. І коли силіконово-ботоксна дівчинка, блискаючи порцеляновою усмішкою, каже мені: «Купуй Dewoo Sens – зроблено рідними руками», то щось мене у цій фразі насторожує… Що? Що??? Що-о-о??? Руки… Ну, звичайно ж – руки. Чи не ті це, бува, рідні руки, які «нічого не крали»?) Я примружую свої зрадливо-зелені очі (праве - більше) і регочу. Я боюсь тих «рідних рук», я боюсь зробленого ними. «Рідні руки» замість того, щоб вкручувати болти, забивають їх молотком, «рідні руки» стелять асфальт в калюжі, «рідні руки» роблять холодильники, які можна використовувати замість мікрохвильовок, а мікрохвильовки – замість хлібниць, будинки розсипаються, як карткові, телефони завмирають на стадії запуску «андроїда», лампочки спалахують, як наднові і одразу переходять у стадію «чорної діри»… і ще… і ще… і ще…
Я – скептик. І тому в мене склалось стійке враження, що «рідні руки» працюють на самознищення. Якби був ревним віруючим, то, певне, впав би навколішки, здійняв руки та голову до неба і заволав би… О, ні. Стоп! Які руки??? Руки – ніззя! Бо мої руки теж рідні, страшно здіймати їх до неба) Отож, впав би навколішки, здійняв би голову та заволав: «Господи!!! За що??? Чому??? Чому ти дав нам такі світлі голови і пришив «рідні руки»??? для рівноваги???»
Я – скептик. Але… Зате в нас гарні дівчата… Ну, дик) Made in Ukraine) Зроблено рідними…
Дякую, Господи, що наші руки - тут ні до чого)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845178
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.08.2019
автор: Redivivus et ultor