Так хочется поїхати у ті краї,
де можна пожити у повній тишині.
Щоб місяць хоч, не було телефону,
жінка і діти і більш невідомо нікому.
Щоб десь в лісах де річка,гори і ліси,
біля вогню сімєю всі ми пожили.
І позабути всю буденну суєту,
та в тишині обійняти жінку й дітлашню.
Забути,що десь там є "СОЦ. СІТІ"-
та приготовити нам їжу в казані.
Сплячи в наметі,чути спів пташок,
і чути як у вогні похрустує хворост.
Плечі розправити від вантажу цього життя,
та щоб це так зробила і моя сімя.
Щоб наші душі і тіла зарядилися від цього,
і молоділи від природнього-земного.
А відпочивши оновили силу тіла і душі,
вже легше вирувати у життєвій суєті.
Ще памятати,що коли людина хоче-
вернутися до вогню,до лісу,до намету зможе.
Та все ця суєта життя мене не відпускає,
як той магніт в сучасному житті тримає.
Вантаж буденного життя-мене "ламає",
таку ось мрію притримує-здійснитись заважає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844745
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.08.2019
автор: Бабич