Може то сідає сонце
Над гладінню вод прозорих?
Чи пливе Червоний Лебідь,
Тятий вбивчою стрілою,
Барвлячи багрянцем хвилі,
Крові власної багрянцем,
Сповнивши усе красою,
Дивною красою пір'я?
Так! То сонечко сідає,
Утопаючи у водах;
Небо пурпуром покрилось,
Води всі горять багрянцем!
Ні! Це лиш Червоний Лебідь
плине, ринучи під воду;
В небо крила він підводить,
Кров'ю хвилі обагряє!
А над ним Вечірня Зірка
Тане, мерехтить крізь пурпур,
Висячи в вечірнім смерку.
Ні! Це Вомпума намисто,
Що вдягає Дух Великий
В час, коли іде у смерку,
В тиші небесами ходить.
З радістю дививсь Іаґу
І сказав поквапно: «Гляньте!
Це свята Вечірня Зірка!
Тож почуйте дивну повість,
Оповідку про Осео,
Сина Зірки палахкої!
Раз, у днях давно забутих,
На самім початку віку,
Як було ще небо ближчим,
І боги були рідніші,
Жив на Півночі мисливець,
Мав він десять дочок гарних,
І струнких, як верболози;
Тільки Овіні, найменша,
Непокірна й самовільна,
Дівчина мрійлива, тиха,
Між сестер була найкраща.
Всі дівчата вийшли заміж,
Всі за воїнів відважних;
Тільки Овіні, найменша,
З залицяльників сміялась,
З юнаків сміливих, гідних,
І нарешті вийшла заміж
За огидного Осео,
У літах, слабого кашлем, –
Завжди кашляв, наче білка.
Ах, та молоду й прекрасну
Душу в грудях мав Осео,
Що із Зірки опустився,
Зірки Вечора і Жінки,
Зірки ніжності й кохання!
Жар її він мав у грудях,
У душі – її всю вроду,
У житті – її всі чари,
Її велич в його мові!
А погорджені невдахи,
Юнаки в прикрасах Вомпум,
Юнаки у фарбах, з пір'ям,
Вслід їй вказували з глумом,
Насміхались, кепкували.
А вона: «Мені байдуже,
Вомпум ваш мене не вабить,
Ваші фарби, ваше пір'я,
І ваш сміх мені байдужий, –
Я щаслива із Осео!»
Раз, запрошені на учту,
Крізь туман і смерк вечірній
Йшли укупі десять сестер,
Разом йшли з чоловіками;
Ледве йшов старий Осео,
Поруч Овіні пригожа;
Всі сміялись, говорили,
Тільки двоє ці мовчали.
Погляд у західне небо,
Як в молитві, звів Осео,
Зупинявсь, дививсь благально
На тремку Вечірню Зірку,
На пестливу Зірку Жінки,
І всі чули його шепіт:
«Ах, шовайн немешин, Носа!
Жалість май до мене, батьку!»
«Слухайте! – сказала старша, –
Молиться до свого батька!
Як же шкода, що на стежці
Дід старий цей не спіткнеться,
І не скрутить собі шию!»
І сміялись так, що лісом
Сміх брутальний розлягався.
На шляху, що вів крізь хащу,
Звалений страшним борвієм,
Дуб лежав, покритий мохом,
Трухлий велетень дуплистий,
Напівсхований під листом.
Це побачивши, Осео
Крикнув криком болю й муки
І стрибнув в дупло розкрите;
Устрибнув старим, нещасним,
Кволим, зморщеним, огидним,
А з дупла вже вийшов юним,
Статним, дужим і вродливим.
Так переродивсь Осео,
Відновив красу і юність;
Та на лихо для Осео,
Вірній Овіні на лихо,
Вмить вона переродилась, –
Стала бабою старою,
Із ціпком поперед себе;
Квола, зморщена й огидна!
Сестри враз з чоловіками
Засміялись так, що лісом
Сміх брутальний йшов луною.
Та Осео був із нею,
Йшов повільно поруч з нею,
Руку взяв – руду, морщаву,
Наче дуба лист зимою,
Звав кохану Ненемуша,
Тішив ніжності словами,
Поки не прийшли на учту
І не сіли у священнім
Зірки Вечора вігвамі,
Зірки Жінки дорогої.
У полоні мрій, видіння,
Був Осео на тій учті;
Всі були веселі, раді,
І щасливі, крім Осео.
Не торкавсь питва він, їжі,
Сам мовчав і їх не слухав;
Знічений сидів на учті,
З поглядом сумним, туманним,
То на Овіні, то вгору –
В небо тьмяне над собою.
Тут почувся голос, шепіт,
Що ішов від зорних далей,
Йшов із простору пустого,
Тихий, ніжний, милозвучний;
Голос мовив: «О, Осео!
О, мій сину, мій коханий!
Зникли чари над тобою,
Чародійників закляття,
Всі магічні згубні сили;
Йди до мене, піднімайся!
Страви їж, що біля тебе,
Благодатні і священні, –
В них така магічна сила,
Що тебе у дух оберне.
Всі твої миски і чаші
З глини, дерева не будуть,
Бо миски замінить Вомпум,
Чаші будуть тільки срібні, –
Мушель пурпуром засяють,
Як вогонь почнуть блищати.
І жінки не будуть більше
Долю нещасливу мати,
А пташками в небо зринуть,
Вродою зірок засяють
В сутінках, красою неба
І красою хмар вечірніх!»
Те, що для Осео шепіт
І слова, що розумів їх,
Для всіх інших тільки пісня, –
Спів пташиний десь далеко
Спів дрімлюги десь далеко,
Спів самої Вавонайси,
Що співає в темнім лісі.
Враз оселя затремтіла,
Почала трястись, хитатись, –
Всі відчули: вище, вище
Піднімаються в повітря
Із пітьми дерев високих
Просто до зірок сяйливих,
Поки аж гілки минули;
Гляньте! Всі миски із липи
Стали мушлями з багрянцем!
Гляньте! Чаші всі із глини
Стали чашами зі срібла!
Всі жердини у вігвамі
Заблищали чистим сріблом,
Покриття з кори зробилось,
Як жуків сяйні надкрила.
Озирнувсь тоді Осео
І побачив – дев'ять сестер
Разом із чоловіками
Різними птахами стали.
Хто сорокою, хто дятлом, –
Інші чорними дроздами;
Всі стрибали, щебетали,
Розпускали барвне пір'я,
Блиском крил своїх пишались,
Віялом хвости тримали.
Тільки Овіні, найменша,
Не змінилась, а сиділа
Квола, зморщена й огидна,
З сумом дивлячись на інших;
Вгору глянувши, Осео
Крикнув криком болю й муки,
Так, як він кричав у лісі
Біля зваленого дуба.
Вмить її краса і юність
Повернулись, драний одяг
Став убором з горностая,
А ціпок пером зробився,
Так! Пером блискучим срібним!
Знов оселя затремтіла,
Ринула, хистка, крізь вітер,
Крізь прозорі хмари й випар,
І, в небесному сіянні,
Сіла на Вечірню Зірку,
Мов сніжинка на сніжинку,
Мов сухий листок на річку,
Наче білий пух на воду.
Там з вітальними словами
До Осео вийшов батько,
В сяючих завитках срібних,
З поглядом ясним і ніжним.
Мовив: «Сину мій, Осео,
Клітку, що несеш, з пташками,
Клітку з плетивом зі срібла,
Де пташки з блискучим пір'ям,
Вішай над дверми вігваму».
Над дверми прип'явши клітку,
Увійшли вони і радо
Слухали, як рідний батько,
Владар на Вечірній Зірці,
Говорив: «О, мій Осео,
Співчуття до тебе мав я,
Повернув красу і юність,
Сестри ж із чоловіками
стали різноперим птаством;
Обернув їх, бо із тебе,
Зі старого, насміхались,
В образі твоїм нещаснім
Не відчули серце щире,
Не відчули юність вічну;
Тільки Овіні відчула
Серце чисте й полюбила.
В тій оселі, що далеко,
На малій зорі ліворуч,
Ледве мерехтить крізь випар,
Проживає Дух Ворожий,
Злий Вабено, чародійник,
Що наслав на тебе старість.
Стережись його проміння,
Бо ті промені стрімливі, –
То його чаклунська сила,
Стріли зла, що ними губить».
Літ чимало мирно й тихо
На ясній Вечірній Зірці
Жив Осео разом з батьком;
В клітці з плетивом зі срібла,
Що висіла над дверима,
Пурхали пташки зі співом.
Вірна Овіні синочка
Народила для Осео,
Із красою його мами,
Зі снагою його батька.
Хлопчик ріс і розвивався;
Для потіхи лук і стріли
Змайстрував йому Осео;
Розчинивши срібну клітку,
Він звільнив тіток з дядьками,
Всіх птахів з блискучим пір'ям,
Щоб малий в них міг стріляти.
Колами птахи здіймались,
Сповнивши Вечірню Зірку
Співом радості і волі,
Сповнивши Вечірню Зірку
Блиском трепетного пір'я;
Тут синок, малий мисливець,
Лук нап'яв, стрілу пустивши,
Згубливу стрілу невпинну, –
Миттю птах з блискучим пір'ям
Впав, поранений смертельно.
Та, о, дивна переміна!
Перед ним уже не пташка,
Перед ним прекрасна жінка
Зі стрілою просто в грудях.
І як кров її упала
На святу Вечірню Зірку,
Зникли чари зловорожі,
Силу втратило чаклунство,
А безстрашний юний лучник
Враз відчув, – його спускає
Хтось невидними руками
Просто вниз крізь вільний простір,
Просто вниз крізь хмари й випар,
Поки не спустив на острів,
Трав'янистий і зелений,
На безмежжі Вод Великих.
Бачив він, – за ним спускались
Всі пташки з блискучим пір'ям,
Пурхали, униз летіли,
Наче барвний лист осінній;
І вігвам зі срібним жердям,
З дахом, як блискучі крила,
Як жуків сяйні надкрила,
Піднятий небесним вітром,
Теж на острів опустився, –
Разом з лагідним Осео
Вірну Овіні принісши.
Знов птахи переродились,
Образ смертних повернули,
Взявши форму, та не стрункість,
І Людьми Малими стали,
Як пігмеї, як Пук-Вуджіз;
І в приємні літні ночі,
Як Вечірня Зірка сяє,
Рука в руку танцювали
На тім острові, – на схилах,
На піщаних узбережжях.
Досі той вігвам блискучий
В літні вечори там видно,
А на березі рибалка
Часом чує спів щасливий,
Бачить в зорнім світлі танці!»
А як повість завершилась,
Дивна казка закінчилась,
Слухачів обвівши зором,
Долучив Іаґу важно:
«Є прекрасні люди – знав їх;
Тим, що їх не розуміли
І над ними глузували,
Насміхалися із глумом,
Хай ця повість про Осео
Долю жартунів покаже!»
Всі весільні гості радо
Слухали чудову повість,
Всі сміялись і плескали,
І шептали до сусідів:
«Мав себе він на увазі?
Ну а ми – тітки з дядьками?»
Потім знову Чібіабос
Про любов співав і пристрасть,
Співом ніжним і солодким,
Тоном мрійної печалі,
Він співав плачем дівчини
За Альґонквіном, за любим.
«Як подумаю про нього,
Боже мій, про дорогого, –
Серце лиш про нього мріє!
О, мій милий, мій Альґонквін!
Боже мій! Коли прощались,
Вомпум він мені повісив,
Як присягу, сніжнобілий.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Він шептав: «Піду з тобою.
Боже мій! У край твій рідний»;
«Тож дозволь іти», – шепнув він.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Я сказала: «Він далеко,
Дуже, дуже вже далеко,
Боже мій, той край мій рідний!»
О, мій милий, мій Альґонквін!
А коли я озирнулась,
Як розсталися, на нього, –
Все ще вслід мені дивився.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Біля дерева стояв він,
Біля дерева, що низько
Над водою похилилось.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Як подумаю про нього,
Боже мій, про дорогого, –
Серце лиш про нього мріє!
О, мій милий, мій Альґонквін!»
На весіллі Гаявати
Танцем бавив По-Пук-Ківіс,
Повість розповів Іаґу,
Співом тішив Чібіабос»;
Та весілля закінчилось,
Розійшлись весільні гості,
Залишивши Гаявату
З Мінегагою та ніччю.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
12. The Son of the Evening Star
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844733
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.08.2019
автор: Валерій Яковчук